Передплата друкованого видання на 2021 рік

Індекс видання: 30496

Часопис "НОВИЙ ЧАС"

Тематика: Громадсько-політичні та літературно-художні видання

Мінімальний строк передплати: 1 міс.

Передплатити

«Дай Боже, щоб мир, був, щоб Україна була, але жити постійно, очікуючи плювка в спину? Ні…»

52-річний Олександр одразу на третій день після свого вимушеного переселення з Луганської області до нашого Загірочка пішов у Жидачівський районний військкомат і сьогодні з дня на день чекає відправки в зону проведення АТО.

Біженці зі сходу України тікають від війни і розрухи, яку самі ж і накликали на себе. Так вважає чи не більшість західняків. Мовляв, «ви ж хотіли Расєї, чого ж тікаєте до бандерівців, чому не йдете захищати свої домівки?» Проте, як каже народна мудрість, не треба міряти всіх одним мірилом.

Подружжя Олександр та Ірина у Загірочку оселилось на початку літа. Приїхали на Жидачівщину, тікаючи не від війни, а від своїх же друзів, сусідів, знайомих, з якими прожили не один десяток років. Істерія «русского мира», яку так настирливо й на дулах автоматів, руками сепаратистів та терористів нав’язує путінська Росія, змінила колись близьких людей до невпізнання. Раптом сусіди, друзі, які не йдуть на псевдореферендум, які не підтримують ополченців ЛНР, ДНР і не дозволяють топтати український прапор, стають найлютішими ворогами. Вчора ділили радість і горе, а сьогодні одні погрожують розправою іншим. І ці погрози щодень стають злішими й загрозливішими. Не війна, а саме людська чорна злість і ненависть змусили Олександра та Ірину залишити власний дім, стареньких батьків, доньку й виїхати спершу до Києва, а згодом до Загірочка.

- Все життя прожили в Краснодонському районі Луганської області (до кордону з Російською Федерацією близько 40 км.). Коли почався Майдан, ми їздити в Луганськ на віче. Закінчився Майдан, почався референдум. Ходили, говорили проти референдуму, просили людей подумати. Почали називати нас фашистами після того, як під час акції «Схід і Захід разом» влаштувала, вдягнувши імпровізовану вишиванку, невеличкий флешмоб, закликаючи луганчан говорити українською. Після цього багато друзів, з якими спілкувалася, багато років взагалі від мене відмовились: «Не підходь до мене закуповуватись на базарі», обзивали «бендерка», «фашистка». Коли почали вивішувати російські прапори, мій онук із донькою йшли площею, малий, йому сім років, кричить: «Банду геть. Слава Україні!», мама йому рот закриває, тому що не можна.

Я до останнього дня ходила з синьо-жовтою стрічкою, у цій саморобній вишиванці. Там говорять, що українці і росіяни брати. А чому ж, коли вішаєте російський прапор, український топчете?

Ми з чоловіком накупили синьо-жовтих ленточок і вночі розвішували від села до села вздовж міжнародної траси Київ - Ростов на Дону (Росія). По цій трасі російські танки, БТРи йшли, просто перед нашими вікнами. Вичислили нас. Ну, одним словом, нам потрібно були звідти їхати, бо мене б… розстріляли.

Приїхали 27 червня до Загірочка. Нам дотепер СМСки шлють з погрозами. Всі там з нами розсварилися, та навіть у родині нема згоди. Ми покинули хату, виноградники, все, що було.

Мені там сказали, що «кожен на тебе патрон тримає в кишені», що вони нам «землі два метри виділять», то ще щось, - розповідає п. Ірина (говорить російською).

- Вже минуло більш як півроку, чи змінилася думка людей про «братній народ»?

- По-різному. Більшість все ж кажуть: «нам всьо одно, хоть татаро-монголи, лиш би не стріляли й гроші платили». Все. Патріотизму нуль.

Коли дізналися, що наші (українська армія) вже підходять до Ізварино, Червонопартизанська, це ж недалеко від нас, ми з чоловіком думали, що ось-ось підійдуть і сюди. Ми до останнього не хотіли виїжджати, думали, що хоч чимось допоможемо, може переночувати хлопцям потрібно буде чи на машині щось підвезти, хотіли допомагати. А потім наших як відкинули… Всі знали, що ми чекаємо українську армію, і все – розстрільна стаття.

- Чому саме вибрали село Загірочко?

- Народилась у Загірочку, коли навчалась у третьому класі, з мамою виїхали на Луганщину. У Загірочку в мене двоюрідний брат живе. Побули трішки у нього. Облаштуватись нам допоміг місцевий підприємець Микола Вайда, якому ми дуже вдячні. Та й взагалі дуже місцеві люди помагають. Онук раніше ходив до російської школи, тепер - в українську. Йому тут подобається.

- То ви самі пішли реєструватись у військкомат? – запитую п. Олександра.

- На третій день після приїзду сюди пішов у районний військкомат. Спочатку не брали, а потім взяли. Сказав, що нікуди не піду, поки не запишуть. Вже проходив підготовку на полігоні в Десні та Чугуєві. Чого в армії за два роки не навчили, того тут за місяць навчився.

- Він ще в Краснодоні в першу хвилю мобілізації хотів записатись. Як на дурачка подивилися. У Краснодонському районному військкоматі всі сидять із георгіївськими ленточками, - додає дружина.

- А як сьогодні із забезпеченням української армії?

- Забезпечують в основному волонтери. Форму видали державну, а вона розлазиться, рукави довгі, матня - нижче колін. Держава видала бушлати.

- Хочеться повернутись додому?

- Я - ні. Іра каже, що може повернеться. Краще тут у землянці, ніж там у власному домі. Люди там не ті.

- Повернемось ще, але жити вже там не зможемо. Дай Боже, щоб мир, був, щоб Україна була, але жити постійно, очікуючи плювка в спину?.. Ні. Погрожують хату націоналізувати. Я їм казала: права не маєте. Я ще повернусь у вишиванці з українським прапором.

- Люди злі, заздрісні, - додає п. Олександр.

- Донька хоче онука забрати, бо вже не стріляють. А що він там побачить? Вийти погуляти нема де, бо всюди розтяжки, - продовжує жінка.

- А в школі чого там можуть навчити? Проросійського?

- Тут вам не дорікають, мовляв, «чого приїхали?»

- Ніхто. Одні тільки сказали: «Ну ви ж за Росію були, чого сюди приїхали?» Якби ми були за Росію, ми б сюди не їхали.

Дуже багато знайомих у Росію виїхали. Хто не оформився там біженцем, назад повертаються, і дуже багато. Деякі, хто повернувся, виїжджають сюди в Західну Україну. А ті, які оформилися переселенцями, – Воркута, Самара, туди, подалі на північ. А щоб назад вернутися, треба рік відпрацювати, бо «влада на вас гроші потратила».

Досі нормальної питної води немає. Пенсії, зарплати не платять. Зять працює на шахті, зарплату отримує рублями, для цього їде в російський ростовський Донецьк, отримує там гроші. В аптеках медикаментів практично немає. Єдине, що ополченці відкрили, - їдальню. А питається: де російська гуманітарка?!

Поки ми розмовляли, жидачівські волонтери підібрали для п. Олександра змінну форму, комбінезон як танкісту (він йому дуже знадобиться), тактичні окуляри для нього та ще одного нашого бійця. Запитували, чи потрібно теплий одяг або якісь харчі. Подружжя запевнило, що нічого їм більше не треба, все в них є. «Якщо онука донька таки забере до себе, то мені немає сенсу тут відсиджуватись, буду проситись у добровольчі батальйони», - додала на прощання п. Ірина.

Оксана Франків.


Надрукувати  

Відео

Презентація нового роману Роксолани Сьоми "Світи суміжні"

Виставка народного одягу Жидачівщини

Виставка "Жидачівщина в полум’ї революції та російсько-української війни"