Передплата друкованого видання на 2020 рік

Індекс видання: 30496

Часопис "НОВИЙ ЧАС"

Тематика: Громадсько-політичні та літературно-художні видання

Мінімальний строк передплати: 1 міс.

Передплатити

Степан РЕВУЦЬКИЙ: «За все, що ми сьогодні так дорого платимо, є непомірною платою за наше тривале бездержавне життя»

У середині травня, в акурат напередодні президентських виборів, наш часопис надрукував інтерв’ю зі Степаном Ревуцьким. Аналітичні роздуми Степана Івановича про непросту ситуацію в державі та прогнози на президентські вибори виявилися аж надто пророчими. Сьогодні – чергова зустріч уже напередодні виборів до Верховної Ради. До речі, про те, що вони будуть цього року, п. Степан говорив ще у травні.

- Степане Івановичу, хочу розпочати нашу розмову, повернувшись до того інтерв’ю, яке було перед президентськими виборами. Ви ніби у воду дивилися. Більшість з того, про що ми тоді говорили, про непрості, доленосні події, розвивалось саме за сценарієм, який ви «намалювали». Повертаючись до цієї теми: чи могли б ми уникнути російсько-української війни? У чому, на Ваш погляд, лежать основні причини цього жорстокого військового конфлікту? Чи могли б Ви коли-небудь подумати, що Україна стане в центрі глобального цивілізаційного конфлікту?

- Хотів би почати свою відповідь словами великого українського мислителя ХХ ст. О. Довженка: «Наша трагедія – у нашій історії і нашій географії». А в 1942 році у своєму щоденнику він запише: «Чи зберуться наші люди знову на Вкраїні? Чи повернуться з усіх нетрів далеких далекостей Нашого союзу? Чи так і залишаться там, а на наші руїни поїдуть чужі люди і утворять на ній мішанину. І буде вона не Вкраїна, а щось таке, що і подумати сумно…». До цієї «мішанини» на Сході України досипано чималу дозу більшовицької отрути і додано вдосталь нашої повної бездіяльності у сфері гуманітарної політики впродовж всього періоду незалежності. А тепер, чи могли ми уникнути російсько-української війни. Скажу відверто: ні! Путін рано чи пізно все одно з'явився б в Росії. Російський народ ніколи не змириться з існуванням незалежної Української держави. Тому що українізація Росії – це смерть імперії. Українізація несе в собі свободу і цивілізований вибір співжиття в нинішньому глобалізованому світі. Путіну про цю істину нагадують дуже часто. Ось що з цього приводу писав ще у 1926 році, перебуваючи в імміграції в Парижі, князь Василь Трубецькой: «Та культура, которая со времен Петра І живет и развивается в России, является органическим и непосредственным продолжением не московской, а киевской, украинской культуры. Таким образом украинизация является мостом европеизации».

В історії всі явища, що виникають, мають свої конкретні причини, свою еволюцію розвитку. До речі, радянська ідеологема про два братські слов'янські народи ще й досі сліпить багатьом нинішнім політикам. Гляньмо хоча б бігло на взаємини між українцями і московітами впродовж останніх трьох з половиною століть. Це були найжорстокіші періоди нашої історії. Правда, спільного, що було між нами, - хіба що православна віра. Згадаймо, що сталося з Україною після Переяславського договору. Богдан Хмельницький домовляється з московським царем Олексієм Михайловичем про спільну боротьбу проти католицької Польщі, а уже через два роки Москва нехтує домовленістю, підло зраджує гетьмана і підписує у Вільно в 1656 році договір про перемир'я з Варшавою, не допустивши козацьку делегацію до участі в переговорах. А жорстока доба Петра І. Використавши інтелектуальну еліту Києва для проведення своїх реформ, він згодом утвердить концепцію нищення всього українського на цілі століття. А весь найжорстокіший період життя українців в умовах більшовицької імперії, яка була спадкоємницею імперії Романових? Втрати українців за часів панування московсько-більшовицької доби становлять десятки мільйонів людей.

- Усе про, що Ви зараз мовите, сьогодні є загальновідомими фактами для широкого читацького загалу. Їх можна було б наводити чимало. Але чому при формуванні нашої безпекової політики ці важливі аргументи не брались до уваги? Де тоді були наші вчені, дорадники президентів, прем’єрів? Де, врешті-решт, була патріотична наукова еліта? Чому ніхто не бив у дзвони, коли ми так легковажно віддавали ядерну зброю? Чому так в’яло зреагувало тоді українське суспільство на цей, даруйте за відвертість, державний злочин? Де була наша розвідка, контррозвідка? Чому українці стають завжди мудрими після того, що вже відбулося?

- За все, що ми сьогодні так дорого платимо, є насамперед непомірною платою за наше тривале бездержавне життя. Нині не раз собі думаю: «Боже мій! Якою є щасливою ця нація, котра має мудрих державних мужів!». На жаль, так склалась новітня історія України, що в нас були не державні діячі, а лідери, які не хотіли читати історію свого народу. А на вухо їм завжди нашіптували пройдисвіти, пристосуванці. Цих політичних «метеликів» у нас ніколи не бракувало. А яку, власне, історію міг знати тоді навіть Л. Кравчук – перший президент України, не кажучи вже про Л. Кучму, головою адміністрації якого був українофоб Д. Табачник. Ющенко був патріотом, але не державним діячем. Те, що відбувається сьогодні на Донбасі, – у великій мірі лежить на його совісті. Потрібно було хоч би розпочати тоді українізацію південно-східного регіону, а не підписувати універсали з Януковичем. Саме В. Ющенко «коронував» донецьку мафію, надавши Януковичу посаду прем’єр-міністра. Те, що Україна сьогодні є без’ядерною державою, – заслуга, насамперед, американської та російської розвідки. Ось чому нині так обережно поводить себе Америка і так цинічно й безкарно веде себе Росія. А ми під бурхливі оплески Америки та Європи прощались із національною безпекою.

- Кажуть, що вчитися на чужих помилках завжди легше, ніж на своїх. Допущено своїх помилок, як бачимо, чимало. Але сьогодні найбільше бентежить, а коли все ж таки ми почнемо їх виправляти? Коли нарешті мав би розпочатись якісно новий підхід до побудови модерної, сучасної, європейської України? Чи стануть цьогорічні дострокові вибори до Верховної Ради України цим успішним стартом?

- Як на мене, то старт уже розпочався. І цією стартовою площадкою став Майдан. Він продемонстрував, наскільки виросло в часи незалежності України суспільство і наскільки прогнила існуюча політична система країни. Цинізм, відверта брехня, примітивний популізм, що потоками ллється з екранів телевізорів, доводять часом до інфаркту. І надалі відбувається зомбування людей. Дивитись політичні ток-шоу Савіка Шустера обізнаній в політичній кухні людині уже неможливо. Найбільший рейтинг, підтримку отримують ті політсили, які найдосконаліше подадуть брехню. Бурхливі овації роздаються тим, хто роками боровся за збереження існуючого режиму. Усі діючі нині депутати наввипередки кричать за зміну існуючої виборчої системи – відкриті списки. Ніби два роки їх не було в парламенті. Жодного разу за два роки жодна політична сила не блокувала роботу Верховної Ради за невнесення на розгляд закону про вибори за відкритими списками. А нині, коли виборча кампанія уже розпочалась, усі кричать, що вони були за такі зміни. Для всіх партій, які нині представлені в парламенті, змішана система виборів – найвигідніша. Одні підуть до парламенту за партійними списками, інші – по мажоритарних округах. Двері для входження в українську політику молодих талановитих людей знову зачинені на невизначений час. Скільки це триватиме, невідомо. Є таке відчуття, що ненадовго.

- Степане Івановичу, Напередодні президентських виборів ви відверто не скривали, що пов'язуєте зміни на краще з обранням президентом України відомого політика, успішного підприємця, одного з найбагатших людей України Петра Порошенка. Стався, як на мене, якийсь дивний парадокс. Українці, які у своїй переважній більшості недолюблюють багатих людей, тим паче олігархів, обирають президентом одного з них. Як пояснити феном такого обрання? У той же час, коли лідер партії «Батьківщина» Ю. Тимошенко весь час боролася проти олігархії, програє вибори. Чим і як можна пояснити такі дивні явища в нинішньому політичному житті України?

- Вважати, що визначальним фактором такого обрання був військовий конфлікт на сході України, вірніше війна з Росією, було б не зовсім об’єктивно. Петро Порошенко дуже сильна і потужна постать у нашій сучасній політичній реальності. Його несподіваний і дуже потужний злет не може вичерпно пояснити ніхто. Це унікальний феномен українського вибору. Як на мене, один з найкращих, який міг бути в дуже складний період нашої історії. Висока довіра до нинішнього президента будувалась головно на принципах чесності та відкритості як у веденні свого бізнесу, так і проведенні політичної діяльності. Україна сьогодні – це своєрідна Голгофа, на яку наш президент мусить дотягти свого важкого хреста. У свій час Божому Сину також не було кому допомогти нести тяжкого хреста, хтось боявся, хтось дивився збоку, а хтось намагався зайняти найбільш вигідне місце, з якого було б добре видно, як писала Ліна Костенко, «як Він (Божий Син) конає, як Він хоче жить». Така місія тих, хто бере на себе відповідальність за долю своїх народів. Своїх держав, своїх ідей. Хочеться вірити, що на цей раз народ наш мав би нарешті зрозуміти цю стару біблійну істину і підтримає свого Президента.

- Йдучи навесні на президентські вибори, П. Порошенко оголосив програму докорінних змін країни. Його політичним гаслом стало словосполучення «Жити по-новому!». Адже за Конституцією 2004 року, яка зараз діє в Україні, в Президента дуже обмежені повноваження. Він не є головою виконавчої влади. Ключовою фігурою у проведенні реформ є Прем’єр-міністр. Саме він сьогодні на чолі уряду та формує більшість у Верховній Раді. Чи не повториться в Україні історія 2004-2009 рр., коли між президентом В. Ющенком та прем’єр-міністром Ю. Тимошенко виник, власне, гострий міжособистісний конфлікт, який в результаті привів до влади Януковича. До парламенту на цих виборах мають великі шанси повернутися багато тих самих людей, тільки за іншими партійними списками. Чи здатна «стара політична еліта» уникнути подібних конфліктів? Як Вам бачиться процес виходу з можливої політичної кризи? І яку роль мав би виконати наш виборець, щоб припинити «політичне мискоборство»?

- Хочеться вірити, що існуючі неймовірно складні суспільно-політичні обставини змусять наших виборців дуже серйозно осмислити свій вибір. У таких випадках, коли відбувається агресія Росії, народ мав би згуртуватися навколо Глави держави. Так завжди поступають мудрі, цивілізовані народи. Хтось із журналістів дуже влучно сказав, що цьогорічна виборча кампанія до Верховної Ради нагадує бій мушкетерів на даху старої комори, який ось-ось завалиться і всі опиняться під завалом. Маю великий сумнів, що нам вдасться уникнути помилок недалекого минулого. Пригадую, як на початку 90-х рр. виходила з політичної кризи Чехія. Тодішній парламент країни також був гальмом у проведенні реформ. Президент Чехії Вацлав Гавел оголосив про проведення дострокових виборів. Чехи дослухались до голосу свого президента і на дочасних парламентських виборах підтримали президентську партію В. Клауса, віддавши за неї 62% голосів. Від того часу в країні розпочалися докорінні економічні зміни. Глибокі, болючі економічні реформи зробили Чехію успішною, процвітаючою країною. Правда, там не було війни і такої тотальної корупції.

Що стосується повторення політичного сценарію 2004-2009 рр. – то такі передумови вже простежуються. Сподіваюсь, що наші виборці зроблять належні висновки, щоб не допустити подібних сценаріїв. Для України за нинішніх обставин найбільш надійною основою для політичної стабільності був би парламент на зразок згаданого чеського, тобто тверда більшість пропрезидентських сил – 50-60 відсотків і сильної опозиції – понад 40 відсотків. Тоді можна розраховувати на успішне проведення глибоких економічних і соціальних реформ. Але поки що це лише мрія. Дай Боже, щоб такі мрії збувались і в нашій країні.

Розмовляв Андрій Данилець.


Надрукувати  

Відео

Презентація нового роману Роксолани Сьоми "Світи суміжні"

Виставка народного одягу Жидачівщини

Виставка "Жидачівщина в полум’ї революції та російсько-української війни"