Про роль священиків-капеланів йдеться у документальному фільмі «Цінувати чоловічі сльози. Капелани в зоні АТО», знятому Петром Дідулою у серпні 2014 року неподалік Луганська.

Серед священиків, які несуть свою службу в районах, де триває війна, є й наш краянин, виходець із смт. Журавна о. Ігор Табака.

Священики в зоні АТО - не лише як душпастирі, а й як психологи, волонтери. Отець Ігор Табака не постійно перебуває на полігоні, він більше турбується про те, щоб вояки мали ліки, харчі, а сьогодні й теплий одяг.

Мужні чоловіки приходять до священика по сповідь, за благословенням, а знаходять розраду, зміцнення духовних сил. Іноді емоції, що переповнюють після пережитих потрясінь, при розмові із священиком виливаються через сльози. «Тут я навчився цінувати чоловічі сльози», - каже о. Богдан Манишин.

«Тіло скалічене – заживе, а от душа страждає найбільше. «Навіщо, чому, за що?» – питання, які мучать хлопців. Зазвичай говорять не про війну, а про своє особисте життя», - ділиться о. Ігор Табака. Він присвятив себе служінню Богові й людям. Свідомо не шукав багатших парафій, поближче до рідного дому, а заопікувався духовним життям маленької парафії УГКЦ в містечку Люботин, що на Харківщині. Всі вісім років свого служіння отець веде просвітницьке життя серед громади міста. Хоча парафія Архистратига Михаїла й нечисельна, заледве назбирається зо три десятка вірних, все ж о. Ігор наважився будувати храм. Попри своє духовне й громадське життя встигає виховувати й трійко діточок.

«Одружуючись з цією людиною, я ще тоді сказала «так» усім його діям, спрямованим на те, щоб допомагати людям. Відпроваджуючи отця в зону, що є небезпечною, я не маю страху», - каже про волонтерську діяльність о. Ігоря їмость Ірина.

У своїй роботі капелана о. Ігор Табака не один. Звісно, священиків у зоні ведення АТО не так багато якби хотілося, це визнають самі ж священики, але є духовні отці, які готові кілька днів чи навіть місяців присвятити потребам українського солдата.

«Найбільше відчувається боротьба між добром і злом. І потрібно, щоб тих, хто бореться за добро, було набагато більше, і тому ми тут є як священики. Бо потрібно це зло поборювати, а добро посилювати. Для наших військовослужбовців це є певним відкриттям, бо вони бачать, що священик не тільки служитель культу в мурованому храмі, а це людина, яка молиться за них і в наметі, й надворі, а дехто й на блокпостах», - ділиться своїми міркуваннями о. Андрій Хомишин.

«Знаєте, що найбільше зворушує, - це коли ти їдеш без зброї, але хлопці тебе прикривають собою і роблять це дуже делікатно, дуже непомітно, розуміючи, що ти священик, щоб тебе не наражати. Тоді розумієш - немає більшої любові», - додає о. Богдан Манишин.

Серед військової техніки, різної зброї, наметів стоїть намет, усередині якого панує молитва. Всередині похідна церква, оздоблена по-аскетськи, поруч із церковними атрибутами обов’язково присутній український вишитий рушник. Щоранку в такому наметі відбувається Служба Божа, на яку приходять військовослужбовці.

Монах-студит о. Орест каже: «Коли є молитва на тому місці, де багато гріха, багато страху, багато різного замішання, тоді Господь має доступ до цього місця».

«Коли їхав, почув побажання одного з поранених солдатів волонтерам: «Проживіть бодай одне літо не для себе», - додає о. Богдан Манишин.

Оксана Франків.