Передплата друкованого видання на 2021 рік

Індекс видання: 30496

Часопис "НОВИЙ ЧАС"

Тематика: Громадсько-політичні та літературно-художні видання

Мінімальний строк передплати: 1 міс.

Передплатити

Побачили нову Україну, цілковито іншу…

Ризикуючи своєю безпекою, а навіть життям, на власних автомобілях, на власний страх і ризик цілий тиждень активісти із ГО Жидачівська районна «Народна самооборона» Володимир Гаврон та Іван Гивель разом із колегами з Миколаєва, Пустомит, Львова й Донецької області цілий тиждень провели в Луганській і Донецькій областях. На території, де вже місяцями триває АТО, волонтери везли нашим військовим захисне спорядження, продукти, воду.

Кажуть, що побачили нову Україну, цілковито іншу. Бачили важкі будні українських військових, які не можуть змиритися не з бідністю й незабезпеченістю армії, а зі зрадою командування.

- Як виникла ідея їхати туди, де сьогодні йде війна?

Володя: - Ідея не виникла, воно само собою напрошувалося, бо рано чи пізно, коли назбируються певні речі, треба щось із ними робити. Якщо дальше не везти, то справа далі слів не піде. Звичайно, що ми самі в таке складне місце їхати не могли, тому об’єдналися з волонтерами з Миколаєва, Пустомит та Львова в одну колону й поїхали разом. Завантажили два великі вантажні буси і для супроводу один легковий автомобіль. Ми поїхали разом ще й тому, що всі хлопці з наших районів служать у тих же самих частинах.

Звичайно, поїздка розраховувалась на кілька днів, в неділю ввечері виїхали, а в середу планували повернутися. Вийшло, що затримались на цілий тиждень.

- Перед тим, як виїжджати, планували маршрут. Як він мав пролягати?

Володя: - Спершу планували заїхати в Зеленопілля. Там були три хлопці з Жидачівсько-Миколаївського військкомату. Два з Миколаївського і один із Жидачівського районів. Спершу планувалося заїхати туди, потім в Амбросіївку, пізніше с. Міське в Сватівському районі Луганської області , де базувалося на той час одна з частин. Але це військовий час, тому ситуація міняється щодня, військові частини передислоковуються дуже часто, хлопці завжди в русі. Приїжджаємо, дзвонимо під частиною, а зв’язку немає, немає можливості передати привезене. Зібрати кошти – це 25 %, купити – 30% справи, а найважче передати це все особисто в руки.

Так вийшло, що ми в свій план не вклалися, прокаталися тиждень, побачили багато чого. Ми були і в Слов’янську, ночували й на березі моря в одному непоказному селі, щоб нас ніхто не бачив і ми нікого.

Іван: - Ночували на блокпостах, в Сватівській райдержадміністрації.

- Супровід ви мали військовий чи покладалися на волонтерів?

Володя: - Супровід був від Києва…

Іван: - …до першого блокпоста. (Усміхаються).

Володя: - Тому що хлопці їхали на завдання по своїх справах, як ми зрозуміли, це була ротація одного із спецпідрозділів. На початку був такий супровід, але в основному були домовленості, що при виникненні якихось проблем або щоб не виникли проблеми, вже в дорозі телефонували, нам радили, де спокійно, а де ні. Від тієї інформації ми собі вирішували, як прокласти маршрут. Іноді й у мирний час не просто дістатись з одного міста в інше, а тут добиратися ще й небезпечно.

Іван: - Лінія фронту змінюється: сьогодні сепаратистів потиснули, ніби дорога чиста, а тут вже дзвонять: туди не можна, бо там вже зайнято два-три села. Мусимо об’їжджати.

- В які такі «круті» ситуації потрапляли, де реально було страшно за своє життя?

Іван: - Нас врятувала поломка буса. Ми мали бути в Амвросіївні зранку, а через поломку виїхали аж після обіду. За той час Амвросіївку вже оточили і обстрілювали з «градів».

Володя: - Ввечері дізналися, що Амвросіївка знищена майже повністю, лишилося кілька чоловік, немає чого туди їхати.

Ще запам’яталося, коли ми їхали до Зеленопілля. За перші два дні подорожі зрозуміли, що дві посилки зі Львова не було кому везти, адресати загинули… Було дуже прикро й боляче.

Найбільше запам’яталося в Солнцево. Після Амвросіївни кілометрів за 30 є таке село Солнцево. Там стояла 72-га моторизована бригада, в якій служать троє хлопців із Жидачівського району. Я був радий, що ми туди приїхали, бо довезли один бронежилет і три військові шоломи. Вдалося хлопцям передати, навіть з одним із них перекинутись кількома словами. Розвантажили там дуже велику кількість продуктів і різних речей. Коли ми це все передали й наші хлопці підійшли до командира батальйону, то він сказав: «У…те звідси, бо ми чекаємо обстрілу». Тоді було реально страшно.

Як туди їхали, то машина «закипіла». Всі хлопці повиходили і чатували озброєні, бо довкола лісосмуга й кукурудза. Всі стали довкола, патрони позаганяли в патронники і чекали, поки водій полагодить машину. Там небезпечно. Щоб собі уявити: вся Східна Україна – це майже рівне поле, десь йдуть асфальтовані дороги і на них стоять блокпости. Але є дуже багато польових доріг. Там поля соняшниками, більшими за людський ріст, кукурудзою засаджені. Ці терени не контрольовані нашими військами.

Іван: - Вночі вибиралися, вгробили два буси.

Володимир: - Асфальтну дорогу стараються контролювати війська АТО, а в полі немає ніякої гарантії. Запам’ятався Слов’янськ, тому що ночували там.

- Як зараз місто виглядає?

Володя: - Сказати про все місто не можемо, бо там проживає понад 100 тисяч населення. Так їдеш, начебто мирне місто, нічого не відбувається, а тут одразу 3-4 хати спалених, повністю розбомблених. Далі їдеш - все нормально, потім аналогічно.

Іван: - Людей практично не видно на вулицях: там хтось вийшов, там. Дуже мало виходять на вулиці.

Володя: - Ні води, ні світла немає, є тільки газ. Люди збідовані, багато є й обдурених дотепер. У розмові з хлопцями 95-ої Житомирської аеромобільної бригади з десантниками дізналися багато.

Іван: - Підходять під блокпости жінки з дітьми й кричать: «Чого ви сюди приїхали, у вас форма не українська» (хлопці ж собі купляли самі).

Володя: -Кричать: «Ви найманці, ви за гроші стоїте». Такі різні речі. Хлопці розповідають, що дивує, коли мама не розуміє, що відбувається довкола, натомість її маленький син 5-7 років підходить до солдата і розказує йому про його автомат, про форму, про те, що вони українські солдати і їх визволяють.

Іван: - Ситуація критична в місті тому, що його фактично зайняли наші війська, але «фільтрації» міста як такої не було. Тобто терористи просто засіли серед мирних жителів, поховавши зброю, і час від часу вигулькують: то там, то там постріляють.

Вразила розповідь наших хлопців. Вони відбили «Словянськкурорт» (там десь 100 м парку і завод) , а коли зайшли всередину, то побачили дуже багато дівчат. Терористи полонили в місті, по селах багато жінок, дівчат і возили їх по своїх блокпостах. Мертвих було багато… Я питаю: «Скільки їх було?» Вони кажуть: «Ми не рахували, але їх було багато, пацани вибігали і плакали».

Є такі наші батальйони, які дуже постраждали від обстрілу «градів». Були випадки, що хлопець стоїть у резинових шльопанцях, в трусах і з автоматом, бо більше не має нічого, все згоріло. То ми ту форму, що везли своїм хлопцям на зміну, частково старалися їм виділити (та всі свої, яка різниця чи з Львівщини, чи з Франківщини, чи з Житомирщини). Мусили якось ділити між усіма, щоб хоч трохи допомогти. Така ситуація не всюди. По-перше, одразу видно, які люди вже «стріляні», а які ні (по очах дуже видно, людина міняється). Кажемо: «Хлопці, маємо продукти, речі, може, щось вам залишити?» «Ні нам того не треба, нам волонтери возять, везіть туди далі, тим, хто не має». Це ті хлопці, які розуміють ситуацію. Бо були такі, що гребли чи треба, чи не треба.

Хлопці трохи розчаровані, бо дуже багато випадків, що здають цілі колони. От днями одного з вищих чинів взяли наші спецслужби.

Володимир: -Це генерал-майора взяли, озвучили позавчора в інтернеті, а ми, коли були там, вже про цей факт знали. 75 тис доларів - і він здав цілу військову колону.

Іван: - Змісили колону наших військових повністю.

Володя: - Багато чого повідомляють офіційно з великим запізненням. Наприклад, про сепаратиста, якого зловили у Сватові, побачив в «Українській правді» вчора. Все так написано, як розповідали хлопці. Де вчора, 23 липня, а де п’ятниця, 18 липня. Тобто інформація приходить із великим запізненням і не вся доходить.

Іван: - Як розповідали хлопці, багато йде зради, багато байдужості.

Володя: - Багато чого нас вразило. Ми до цієї поїздки були завуальовані тим, що воює тільки Західна Україна, стоїть за Україну. Тепер хочу сказати чітко, що це далеко не так. Мене дуже сильно вразила патріотичність хлопців чисто російськомовних, з яким бажанням вони хочуть воювати і воюють за Україну. Хлопці з Харківщини, Дніпропетровщини, Запорізької області чи навіть ті ж самі луганчани. Луганщина вся синьо-жовта.

Іван: - Зупинки розмальовані у національні тони, там машин в сто раз більше їздить з українською символікою, ніж у нас, на хатах прапорів синьо-жовтих дуже багато.

Володимир: - Україна переродилася у прямому розумінні цього слова.

Іван: - Дуже сподобалось, як спрацювала самооборона Сватова. На підрозділ, у якому ми перебували, був напад сепаратистів, то хлопці із самооборони поприїжджали на своїх машинах, військові їм роздали зброю, і вони з нашими відбивали напад. Коли ми вже виїжджали, то нашу колону супроводжували машини самооборони, які на 5-10 км їхали попереду. Роз’їжджалися по всіх польових дорогах, щоб не було засади. Кажу до них: «Я вам співчуваю, вас тут мало». Вони відповідають: «Ти не переживай, тут такі козаки, що їм дай зброю - і вони готові стати до оборони».

Коли наша машина поламалась, то за 15 хв. хлопці сказали, куди і на який сервіс заїхати. На сервісі два хлопці нам зробили повністю ходову, бо ми повиломлювали й погнули все, що тільки можна було. Хлопці відремонтували нам ходову й не взяли ані одної копійки.

Володя: - Україна переродилася. Тепер всі розуміють міф про бандерівців, що це все брехня, що це все луснуло, як мильна бульбашка. Є ще деяка зазомбованість, але рідкість. Так само й росіяни, прості люди дуже добре ставляться. Ми мали зустріч із одним цікавим офіцером-прикордонником. Він такі речі розповідав, про які ніде не почуєш. Тобто про те, що росіяни і навіть російські прикордонники допомагають. Тому що вони співчувають, розуміють, що такого не має бути. В правилах життя і добросусідства таке недопустиме.. Один командир спец підрозділу, якого ми зустріли й з яким поспілкувалися, каже: «Зі мною за партою сидів хлопець, який є кадровим військовим професійним льотчиком-винищувачем. Якось був написав: «Мені стидно, що я в Криму. Але є вказівка, нас привезли».

Іван: - І потім його відсторонили.

Володя: - Потім, коли Крим взяли і почалася по суті україно-російська війна, йому давали вказівки, і він виконував завдання на території України. Через те, що він «недобросовісно» виконував завдання, його перевели на нижчу посаду в інший регіон. Розповідають, що є дуже багато військових, які відмовляються воювати. Переважно воюють молоді хлопці, які зазомбовані, а офіцери з досвідом, професійні розуміють всю ситуацію.

Ще повернуся до Слов’янська (тиждень часу, постійні переїзди, вражень кожні 15-20 хвилин, це все зразу не передаси). Коли ми ночували у Слов’янському пансіонаті, то перший поверх був розбитий вщент, не було живого місця. На другому поверсі - купа шприців, купа пристроїв, щоб варити наркотики, гори пляшок від горілки. Все побито, все засрано. А третій поверх, що дивно, повністю такий, як був до заворушень. Ліжка застелені ще, очевидно, персоналом. Там ночували, хоча без світа, води, з простріляними вікнами.

Зустріли хлопця, який тиждень провів у полоні сепаратистів. Він розповідав, що так, проти нас воюють багато місцевих хлопців, вони обдурені. Але керує всіма хтось із росіян. Вони завжди ходили на третій поверх, отримували вказівки і виконували. Рідко попадали росіяни чи «чеченці», в основному воювали місцеві. Говорять, що 20 відсотків - це професійні військові, переважно росіяни, а 80 відсотків - це справді прості місцеві хлопці. Там є така одна тонка нитка, що якщо ти не підеш воювати за ДНР, то твою сім’ю можуть знищити. Також і через це хлопці є заручниками обставин.

- Але ж вони не купили в магазині автомат чи установку «Град».

Володя: - Звісно, усім відомо, що Росія дає зброю і до того ж високоякісну, з якою потім воюють проти своїх же людей.

Наша армія нарешті набуває інших форм. Вона оновлюється, але є ще багато зради. Хлопці кажуть, що коли вони йдуть у наступ, бо є вказівка взяти блокпост, то зустрічають шалений опір. А коли бачать можливість, хоч вказівки немає, тоді беруть на себе відповідальність. Кажуть: «Приходимо, блокпост весь п’яний, ніхто не чекає нападу, майже без охорони. Ми свою справу зробили і відійшли. Потім знову так попробували – аналогічна ситуація». А, коли по вказівці командирів йдуть, завжди є спротив. Також розповідали про один блокпост, бо їх здивувало, як він професійно був облаштований і виставлений. Казали, що не може бути, щоб прості, не навчені і не підготовлені ополченці так зайняли позиції. Вони тиждень брали їх, було дуже складно, а коли нарешті захопили, військові просто від професійності кожної вогневої точки були в захваті. Проста людина, навіть добре навчена, не може таке зробити.

Ми бачили випадки, коли хлопці готові були скласти всю зброю і йти геть. Вони склали зброю, яку взяли в держави, щоб не було кримінальної відповідальності, і готові були йти геть.

Іван: - Наказу на наступ немає, наказу на відступ немає, а «Гради» б’ють. Противники загнали «Гради» в нульову зону кордону і в радіусі 40 км вичищають повністю все. Військові частини стоять на висотах, там немає ні лісів, ні нічого для захисту. Коректувальники із засідок дають точні координати - і ворог накриває вогнем. Причому, де є наші західні підрозділи, то б’ють систематично.

Володя: - Єдине, що може врятувати від «Граду», то вкопатися поглибше в землю. У Зеленопіллі врятувалися ті, хто спав в окопах.

- Після того, як розстріляли Амвросіївку чи Зеленопілля, ви дорогою бачили українську техніку, яка б рухалася на підтримку українських позицій?

Володя: -Ми бачили через 3-4 дні, коли йшла техніка. Чи вона йшла до них, чи ні, але в тому напрямку рухалася техніка у великих кількостях. Якість тої техніки під питанням. Танки моделі 1964 року. Наші спорядження не мають. Контрактники жаліються, що коли б за свої гроші не купили і волонтери не допомогли, то держава нічого не дала, крім автомата.

Іван: - Один десантник каже: «Якби я воював в тому, що мені дала держава, то я перед тобою навіть не в трусах стояв би, бо їх я теж купив за свої гроші. Форму або батьки, або волонтери, або друзі купили, в тому й стоїмо».

Володя: - Хлопці гонорові, вони не просять нічого.

Іван: - Хоча й є певні розчарування, але духом сильні, й хлопці готові воювати, і ніхто задню не збирається давати.

Володимир: - За тиждень часу ми харчувалися у дуже багатьох місцях, але найсмачніший борщ був у Слов’янську, який приготували хлопці-десантники з 95-ої аеромобільної бригади. Вони як одна сім’я.

Іван: - Навіть не можна відрізнити командира від простого солдата. Немає приказного тону. Прийшов, сказав, встав, зробив роботу. Всі один одного слухають, ніхто голос не підвищує, не грубить.

Володимир: - Ми в Слов’янськ заїхали, щоб хлопцеві зі Щирця Львівської області передати всі ті речі, які сім’я йому купила, і бронежилет. 18 липня з ним ввечері зустрілися, передали все. Він ще домовився з десантниками, щоб ті нам організували нічліг. А наступного дня він загинув під час взяття Лисичанська. (24 липня до cмт. Щирця доправити тіло загиблого бійця Олега Клима, 1977 р. н., який загинув в бою під Лисичанськом 19 липня. Олег Клим воював добровольцем у складі 95-ої Житомирської аеромобільної бригади. У нього залишилися дружина та дочка. Поховали бійця 25 липня у його рідному селищі. - Авт.) Людина запам’ятається своєю щирістю, веселістю. Він після Майдану не поїхав додому, а подався у свою військову частину, звідти призвався і пішов воювати. Він ще нашому волонтеру з Пустомит передав довідки для дружини, що справді воює в зоні АТО. Поки ми ті довідки привезли, то вже нас випередила звістка про його смерть. Страшно такі речі усвідомлювати.

Важко зараз робити якусь адресну допомогу. Не всі це розуміють: «А ви обіцяли, а ви казали, а село гроші передало…» Там ми зрозуміли просту руч: немає свій-чужий, там всі наші, вони захищають нас. Дуже складно доправити конкретному вояку. Але ми, звісно, не полишатимемо спроб і будемо робити все можливе, щоб хлопці отримували допомогу.

Зараз зосереджуватимемо свої зусилля на тому, щоб допомагати одному якомусь підрозділу, а при можливості й іншим.

У нас є один хлопчина прикордонник із Жидачева, з ним спілкувався. Він подякував за бронежилет. Цей бронежилет зупинив два осколки, і потім у Зеленопіллі той бронежилет згорів. Він просив, і ми передали йому і бронежилет, і шолом, і взуття ще одну пару, хоча ці речі до нього ще не дійшли.

Так само ми багато речей передали для хлопців 24-ої моторизованої бригади. Тоді вони були в оточені, не було можливості особисто передати.

Ми були на півдні Донецької області і в північній її частині, ми об’їздили вздовж і впоперек, подолавши 4 тисячі кілометрів. Бачили різні ситуації, бачили, як перевіряються блокпости.

Є велика підтримка і місцевих людей. Одне місто, не пригадую назви, яке ще нашої підтримки не мало. Нас супроводжував чоловік із Донецької області, який добре володів ситуацією з настроями людей у різних місцях. Бувало, що потрібно було вийти і запитати у місцевих дорогу, то він казав: «У те місто можете йти, вас тут приймуть як братів». А є міста, де виходив і розмовляв тільки він.

- Вас зупиняли на блокпостах?

Володимир: - Звичайно. Кожен блокпост відрізнявся один від одного.

Іван: - Шість постів ми вже проїхали, хлопці перевіряли повністю, звідки їдемо, що веземо, чи є зброя. Коли все вияснювали, пропускали: «Хлопці, щасливої дороги!». І так всі шість. І от сьомий пост. Стоїть наш «Беркут», перевіряє зброю і починає «розказувати» в грубій формі. Побачив у Володі в паспорті посвідчення самооборони й каже: «О, ця людина нам кров пила».

А серед нас їхали всі майданівці, подивилися так. Дуже неприємно, що це свій, західняк. Ще можна зрозуміти, якщо б були донецькі чи луганські.

Володимир: Блокпостів проїхали кілька десятків, бо кожні 15-20 км стоять. Дивувало на межі Харківської і Луганської областей, коли на блокпості нас тримали без будь-якої причини, без пояснень. Годину часу просто ми даремно втратили. Побачили пристрій нічного бачення, почали грузити, що то спецзасоби, на які треба документи, хоча це не так. Деякі зустрічалися такі, що пробували нам відбити бажання займатися волонтерською діяльністю. Було інколи й халатне ставлення. Проїхали блокпост ДАІ, а там не те, що не зупинили нас, а навіть не вийшли з машини, спали. Пропустили хлопцям в спину два буси з озброєними людьми.

Ще більше вражає, що на тих перших, якщо їхати із Західної України, блокпостах на охоронцях і дорогі бронежилети, і засоби, а чим ближче до передової - ситуація плачевніша. Найбільше вразила 72-а моторизована бригада, вона гола-боса. Повністю без спорядження без нічого, тільки автомобілі, автомати і пошарпаний одяг. Страшно. Ми приїхали в 72-у бригаду, а там і ще волонтери із Фастова на 50 тис грн. привезли.

Іван: - Коломийські хлопці приїхали на такому навантаженому джипі, що він аж дибки ставав. Зараз маємо ідею організувати польову пошту. Хлопці знайшли приміщення під склад, хочемо підключити інші райони. Зібрані речі возитимемо на склад, а звідти вже розвозитиметься за призначенням. Так менше буде ламатися техніка. Через техніку багато часу втратили, коштів багато пішло, та й людина свій автомобіль знищила, розуміючи, що ніхто їй не поверне.

Під Києвом у нас поламався бус, ми вийшли на контакти з «автомайданом» через вихідця з Жидачева Тараса Голодівського, За лічені хвилини приїхав інший бус, ми перевантажили речі. Хлопчина-таксист на своєму бусі прокатався з нами цілий тиждень, не вимагаючи жодних коштів.

Володимир: - Інколи дивують наші люди, які черстві, багато вірять телевізору, хоча він не показує і десятої частини того, що там відбувається.

Іван: - Наш Мар’ян Лашко, який служив у миротворчих військах в Іраку, каже, що насправді тут іде війна, що порівняно з цією війною Ірак ховається.

Володимир: - Із Нацгвардією не зустрічалися, але дорогою бачили хлопців із підрозділу «Айдар».

Іван: - Заїжджали на базу «Азова». На одному посту ночували з підрозділом «Правого сектора». Видно було, що хлопці їхали не на блокпостах стояти. Їх було семеро. Залишили для них захисні окуляри, москітні сітки, бо вони розвідники.

Я свій бінокль віддав десантнику. Він сам снайпер, мав свій бінокль, але великий і незручний. Бачу, що кинув око на мій, а незручно просити. Я кажу: «Підійшов би тобі такий?». Він так стиснув плечима. Кажу: «Забирай».

Розмовляв з хлопчиною, якому не більше 23-років, очі як у вовка, в руках автомат. Каже: «Іване, я за два місяці лише дві ночі спав на матраці. На старому, брудному матраці, а то весь час спали на землі». Просили наказу відступати, ніхто не давав, вночі атакували «градами». З цілого батальйону живими вийшло сім чоловік. Я кажу: «Чоловіче, маємо тут тушонку, згущонку, візьміть, хоч трохи від’їжтеся». Він стоїть, дивиться: «Та на х..ра воно мені, дай пачку сигарет».

- Ваша волонтерська робота триває?

Володимир: - Вона, на жаль, ще не закінчувалася.

Іван: - Продовжується. Ми вже набралися трохи досвіду, знаємо, що і як треба робити, а чого робити не варто, чого більше треба, чого менше.

Володимир: - Там ми побачили, що служать лише хлопці-патріоти і хлопці з бідних сімей. Це правда. Тому ми повинні помагати і не маємо права за них забувати.

Записала Оксана ФРАНКІВ.

На фото: Володимир Гаврон із бійцем Василем Ковалівим із Сулятич.


Надрукувати  

Відео

Презентація нового роману Роксолани Сьоми "Світи суміжні"

Виставка народного одягу Жидачівщини

Виставка "Жидачівщина в полум’ї революції та російсько-української війни"