Передплата друкованого видання на 2020 рік

Індекс видання: 30496

Часопис "НОВИЙ ЧАС"

Тематика: Громадсько-політичні та літературно-художні видання

Мінімальний строк передплати: 1 міс.

Передплатити

Надія Гуменюк: «Якою мовою сьогодні дитина читає книжку, такою мовою в майбутньому розмовлятимуть українці»

Незмінні ведучі Ольга Мирославівна Прокопів та Галина Дереш у затишному залі районної бібліотеки із задоволенням представляють творче подружжя Володимира Лиса та Надії Гуменюк.

«Дружина - перший читач його книжок, а він - перший читач її творів. Працюють суверенно, як дві держави, через те, що різні способи мислення, образи, світи. Проте не забувають радитись, обов’язково вичитують чорнові варіанти творів, висловлюють свою думку. Ось у такому творчому тандемі народжуються книги п. Володимира та п. Надії, вони є один для одного першими критиками, підтримкою і опорою», - представляє гостей Ольга Мирославівна.

Надія Гуменюк - поетеса прозаїк публіцист, автор поетичних збірок, романів, п’єс, книжок для дітей, заслужений журналіст України та просто добра і щира людина, яка своїми творами бажає зробити кожного з нас, читачів, чистішим, чеснішим, добрішим. А Володимир Лис знає секрети не лише погоди та політики, але й таємниці людської душі.

Присутні давно чекали на цю зустріч, адже хотіли ближче познайомитися з такими відомими, цікавими людьми, які мають чималу низку почесних нагород.

В. Лис - учасник і переможець багатьох національних літературних конкурсів і громадських проектів, Лауреат Всеукраїнського конкурсу «Коронація слова» (2000, 2001, 2003 роки), Людина року Волинського краю у номінації «Професіонал року» (2004), Лауреат Першої Премії І-го Всеукраїнського конкурсу оригінальної радіоп'єси «Відродимо забутий жанр» (2007 року) за п'єсу «Полювання на брата», Лауреат літературно-мистецької премії імені Агатангела Кримського (2007), Володар Гран-прі Всеукраїнського конкурсу «Коронація слова» за роман «Острів Сильвестра» (2008), Кавалер ордена «За заслуги» ІІІ ступеня (2009), Володар Гранд-коронації Всеукраїнського конкурсу «Коронація слова» за роман «Століття Якова» (2010). І це далеко неповний список нагород.

Сам народився 26 жовтня 1950 року на хуторі поблизу села Згорани на Волині. Закінчив факультет журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка. Служив у війську, працював журналістом у районних газетах Волині, Хмельниччини, Херсонщини, Рівненщини, Є автором 13 романів. Член Національної спілки письменників України та Асоціації українських письменників.

«Нічого не народжується з нічого», - так думає наш гість. І ми зрозуміли, що натхнення п. Володимир черпає на свої малій батьківщині. Саме про Волинь найбільше йдеться в його книгах. Саме на цьому маленькому клаптику землі відбуваються найбільші драми, які і намагається описати п. Володимир.

З кожним роком, з кожним новим романом письменник бере у полон все більше й більше читачів. Серед них і читачі Жидачівщини. Найбільше читацьких симпатій зібрав роман «Століття Якова». Ця історія проста і задушевна, вона зрозуміла для читачів будь-якого віку. У двох сотнях сторінок сто років української історії та сто років окремої людини з непростою долею. Відомий літературознавець Євген Баран зазначив: «Можливо, це той роман, якого треба було вже давно написати, щоб нарешті сказали, що українська проза таки дала твір, якого неможливо забути. «Століття Якова» є найкращою прозовою книжкою останнього десятиліття. Сам автор, відкриваючи куліси своєї творчої лабораторії, доказує, що і на маленькому шматочку землі Полісся живуть цікаві люди, які, розмовляючи на своєму діалекті, є зрозумілими на Львівщині, Київщині і на Донеччині, де була презентація книги. Описаний і прочитаний з такою чутливістю уривок із книги «Століття Якова» у виконанні Наталі Присяжнюк, як сказав автор, «потрясно» - це реальний факт. Яків - це збірний образ з п’яти людей, в тому числі і його рідного діда. У ньому описано реальні події з життя. Якось п. Володимир отримав листа від читача, в якому той говорить: «Прочитавши роман «Століття Якова», я відчув себе українцем». «І тільки ради цього речення в листі варто писати», - думає автор. Один із читачів-ветеранів про уривок, коли Яків іде по замінованому полю (таким способом їх розміновували), сказав: «Это клевета. Я на вас в суд подам». Через якийсь час він визнав: «Да, было», все-таки людей гнали через заміноване поле. Пізніше він прийшов ще раз і повідомив, що вже два місяці не спить через прочитане, його мучить совість. «Можливо, заради цього також треба було писати», - переконаний п. Володимир. Є й інші романи - про долю жінки «Соло для Соломії», про сильну і водночас самотню людину роман «Маска», які із задоволенням читають читачі. Вже у найближчий час має вийти книжка про бабусю письменника Пелагею Кузько.

«Чи не зріє у Вашій творчій уяві думка продовжити історії людських доль, таким чином дослідивши їх життєві дороги в наш час? Чи є прототип у героя Івана з роману «Іван і чорна пантера», чи це вигадана історія?» - цікавило читачів. Найбільш розширену відповідь очікували від запитання Лесі Басник: «Ваші герої всі ніби вийшли з Горян, але здається, що ці всі люди живуть на сусідній вулиці в нашому селі. Ми розуміємо з Ваших книг і нашу історію, і тих людей, які ви описуєте. Ви мали зустрічі з читачами на донецькій території. Наскільки донецький менталітет розуміє їх, як Східна Україна розуміла тих героїв, які здебільшого західняки?».

- Коли вийшло «Століття Якова», мені пропонували продовжити історію і читачі, і з видавництва. Як продовжити, якщо історія закінчується за два тижні до сторіччя Якова? Два його прообрази також померли: один на 101 році, другий на 102 році життя. Продовження, ви знаєте на прикладі серіалів, завжди виходять гірше. Щодо Соломії із «Соло для Соломії», то, можливо, ще можна писати. Але я думаю, писати ще є про що. А от «Іван і чорна пантера» - історія, написана про одного чоловіка з нашого села. Таких багато дурників, але насправді у нього настільки незвичайне бачення світу, і все оте, що відбувається, варто послухати і подивуватися. Я спробував це відтворити. І мені здається, що найкращий чоловічий образ це навіть не Яків, а Іван.

А зустріч на Донеччині, слава Богу, відбувалась не у квітні 2014, а 2011 року. Тоді вже був при владі Янукович. Але я почував себе там абсолютно нормально. Я пообіцяв собі, що жодного слова російською мовою на території Донеччини не скажу. І дотримав свого слова. Презентація була в Донецьку, Маріуполі і Горлівці. Переважно було україномовне середовище, всі добре сприймали книжки. Найбільше провокаційних питань було в Горлівці про Захід, про Бандеру, про наш особливий менталітет, про погляди на донецьких. Я відповідав те, що я думаю. Насправді я думаю, що їх треба підтримати. Підтримувати потрібно проукраїнські сили. Підтримувати потрібно було з 1991 року. Не нав’язувати, а стимулювати, щоб хотіли розмовляти українською мовою. Колись росіяни в Естонії написали листа Путіну, що просимо нас дуже не захищати від таких-сяких естонців, потрібно, щоб так в Україні вони думали. Запровадження другої державної мови призведе до того, до чого призвело в країнах Африки і Азії, де запровадили другу державну мову і місцева мова збереглася тільки в сільській місцевості. Або так як в Ірландії, де державною мовою з 26 графств розмовляють тільки в чотирьох. Де єдина державна мова – ця мова відроджується, розвивається. Зараз потрібні якісь сенсаційні рішення. А деякі виступи, навіть патріотів, я б назвав нерозумними. Наприклад, коли кажуть, що треба залишити обладміністрації, - це нонсенс. У жодній країні світу немає вертикалі виконавчої влади. Там губернаторів вибирає населення. І немає законодавчої вертикалі, і навіть судової вертикалі немає. Якщо ми дійдемо до того, що ми будемо їх обирати, то це призведе до того, що будуть обиратися не проросійські, а проукраїнські лідери. Мені було два нарікання на книжку «Століття Якова», і навіть від професора, який запитав, чому я не зробив Якова вояком УПА і чому я не висвітлив роботу осередку просвіти в селі. На що я відповів, що це художній твір і важлива насамперед душа людини».

А от твори Надії Гуменюк - це країна добра, любові і надії. Пані Надія є членом Національної спілки журналістів України (з 1977), членом Національної спілки письменників України (з 1995). Нагороджена Почесним Знаком Національної спілки журналістів України, Лауреат літературно-мистецької премії імені А. Кримського. 1992 — «Країна світла», 1994 — «Каріатиди», 2000 — «Однокрил», дипломант «Коронації слова-2011» за роман «Янгол у сірому». Книжка «Веселка для Веселика» була представлена в Києві на книжковій виставці у Національній спілці письменників України як одне з найкращих видань для дітей у 2001 році, а книжка «Де гуляє крокотам» отримала диплом в номінації «Література для дітей» на Першому книжковому форумі, що проходив у Тернополі у 2003 році.

Надія Павлівна Гуменюк народилася 2 січня 1950 року в селі Онацьківці Полонського району Хмельницької області. Закінчила Хмельницьке педагогічне училище та факультет журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка.

Кожен твір п. Надії має духовну енергетику слова, яке вона з любов’ю засіває на полі нашої душі. У поезії є таємниче світло. Це від того, що пише п. Надія просто, наповнюючи їх душею та почуттями. Її дитяча творчість - це світ фантазії і чудес. І діти не байдужі до її робіт. Це підтверджує виконання Вітою Ліпницькою та Лідою Тимофтевич поезії п. Надії.

Дуже схвильовано і відверто п. Надія відповідала на запитання про те, якою є зараз місія письменника, особливо дитячого, і як вона зрозуміла, що її покликання писати.

«Я, мабуть, так ніколи і не зрозуміла, що моя місія бути письменником. Писати я почала дуже рано. Точніше, римувати почала раніше ніж навчилась писати. У четвертому класі вже набралось тих віршів. Постало питання, що з ними робити. Вчителі у мене були завжди хороші, але чомусь вірші я боялася комусь показувати. Але тоді виходила газета «Зірка», і я послала свої вірші туди. Вони були надруковані, коли мені було десять років. Це був перший факт друкування. Я друкувалась ще і ще. Одного разу на сільську раду прийшов лист. Це було здивування, що сільський голова приніс повідомлення про те, що я стала переможницею і нагороджена путівкою до Артеку на два місяці. І за що, Боже милий, за вірші. Для мене це був Божий подарунок. Це був зліт юних кореспондентів з усього союзу. Було дуже гарне творче середовище, де зустрічалися з нами відомі люди. Десь тоді вперше я почула, що з мене може бути журналіст. До того я не знала, що є така професія. Мріяла завжди бути вчителькою. Але після цього задумалася. Вступила до педагогічного училища. Там була дуже гарна літературна студія та школа журналістики, яку вели професійні журналісти. А я була дитиною допитливою і нелінивою. А це головне, бо інакше письменником не будеш. Якщо письменнику самому нецікаво, то він ніколи нічого цікавого не напише. Після училища зразу вступила до університету, де ми не тільки з чоловіком знайшли свою професію, але де ми знайшли і свою долю. Все життя працювала в журналістиці. Але натягнути на себе личину місіонерки ніколи не думала. Були періоди, коли я кидала зовсім писати. Ми - молоді люди, купа проблем, двоє дітей, комусь треба було поступитися. Я так зрозуміла, що я маю це зробити. І не могла не поступитися, бо Володя справжній письменник. Він навіть якби був голодний, без шматка хліба, все одно сидів би і писав. Але пізніше відчула, що мушу писати, я не реалізувала себе в молодості. І як справжній трудоголік почала писати, видавати книжку за книжкою. Сьогодні письменник має бути на сторожі людської душі, він має бути патріотом, він має дуже багато осмислити. Я не сприймаю творів, які пишуть просто, аби написати. Це не те, що треба Україні. Книжок вже і так багато написано. Якщо пишеш, то ти щось маєш сказати. Коли в мене вийшли перші дитячі книжки, я мала суперечку з одною людиною, яка сказала, що для дитини треба писати, щоб було смішно. Я запитала: а чому тільки смішно? Дитина - це маленька людина, яка формується, яка йде в цей світ. І чому вона має тільки сміятися. Вона повинна все відчувати. Вона повинна вміти співпереживати, вміти вболівати, любити, і це те, що повинна давати література. Зачіпати якісь струни душі, формувати душу. І що найголовніше - література повинна навчити людину розуміти іншу людину. Ми поруч одне одного і не розуміємо одне одного, не відчуваємо одне одного. Літературу я б назвала людинознавством. От з такими установками я пишу. Я люблю свого читача, бо пишу для різних поколінь. І для малесеньких зовсім, і для середніх, і для дорослих. Я знаю, що для середнього шкільного віку дуже бракує літератури. І намагалась якось цю нішу заповнити. Це і «Таємниця княжої гори», «Білий вовк на чорному шляху». Але потрібно пам’ятати, що, пишучи, ми формуємо людину, громадянина. Треба зважати на дві речі: патріотизм і гуманізм вселюдський. У вік технологій та комп’ютерів ми зрозуміли, що наша планета не така вже дуже велика. Оця кулька у Всесвіті. І у нас у всіх стільки однакового болю, однакових надій і співпереживань. Якщо не дати дитині дитячої української книжки з українською історією, з українською ментальністю, українськими перспективами, то я не знаю, яким читачем вона буде потім. Якщо діти будуть рости на чужому - це дуже небезпечно. Якою мовою сьогодні дитина читає книжку, такою мовою в майбутньому розмовлятимуть українці. Місія саме дитячого письменника сьогодні, може, є найголовнішою в літературі».

Народний ансамбль «Лілея» Жидачівського районного Народного дому жанровий вернісаж зустрічі розбавив пісенним, виконавши пісні про найкращі побажаннями гостям Божої милості. Вітали гостей та дякували за приємні хвилини зустрічі, спраглий ковток позитиву керівник районного методичного кабінету Ігор Михайленко, керівник відділу культури Жидачівської РДА Зеновій Тимофтевич та гість Михайло Ватуляк, завдячуючи якому до читачів бібліотеки доходять книжки всіх авторів, який очолює найбільшу книгозбірню в Україні. В свою чергу ведучі подякували працівникам бібліотеки і всім присутнім за активну участь у заході.

До слова, вийшла нова збірка Надії Гуменюк «Коханий волоцюга», яку вперше гості побачили у читальні нашої районної бібліотеки. Їм тільки сьогодні подзвонили, щоб забрати книжки, а тут вона вже на стенді. Сюрприз вдався. Гості були вражені й подивовані.

Ольга БАРАН.


Надрукувати  

Відео

Презентація нового роману Роксолани Сьоми "Світи суміжні"

Виставка народного одягу Жидачівщини

Виставка "Жидачівщина в полум’ї революції та російсько-української війни"