Передплата друкованого видання на 2020 рік

Індекс видання: 30496

Часопис "НОВИЙ ЧАС"

Тематика: Громадсько-політичні та літературно-художні видання

Мінімальний строк передплати: 1 міс.

Передплатити

«Сьогодні немає нічого ціннішого за людське життя»

Двадцятирічний жидачівець Роман 20 лютого 2014 року на вул. Інститутській, у самому серці Києва, допомагав медикам-волонтерам рятувати поранених протестувальників. На його очах падали від прицільних пострілів, гинули беззбройні люди. Він залишився живим, але у свої лише двадцять років вже заглянув в очі смерті.

Роман намагався розповідати про своє перебування на Майдані як про якусь пригоду, намагався надавати своєму голосу безтурботності, але це йому погано вдавалося. Видно було, як він глибоко це все переживає.

- Я був в одній із сотень самооборони, в якій - не уточнюватиму, але з неї вийшов, оскільки бачив, що не всі сотні займаються корисною справою, а скоріше – бездіяльністю. Єдине, напевно, що вони добре робили – прибирали там, де й перебували.

Як я потрапив на Інститутську? Не знаю, мабуть, відчував обов’язок якось допомогти тим людям. Тому й побіг туди.

На Майдані був сім разів. Регулярно не міг там перебувати, оскільки ще навчаюсь у Львівському техніко-економічному коледжі національного університету «Львівська політехніка». На Майдані випадково зустрів одного хлопця, який, як виявилось згодом, теж навчається у цьому коледжі. Спершу його не впізнав, бо він мав шолом. Я був з лівого боку Інститутської, зверху від «Жовтневого», а він був теж зверху Інститутської, тільки справа, там, де якраз розстрілювали. Потім показував мені на відео: він у шоломі, такому як міліція, витягував людей. Я якраз бачив, як перебігає невелика група, думаю: добре, якраз побігли рятувати людей. Як виявилось, серед них перебував мій, якщо можна так сказати, побратим з коледжу. Пізніше ми познайомились, і було приємно, що вже не сам.

- Романе, тебе, мабуть, часто запитують, чи не стало страшно, коли побачив, у яке місиво потрапив?

- Страшно не було. Не знаю чому… Не можу сказати, чи були якісь емоції, просто було почуття патріотизму і почуття того, що потрібно допомагати людям, які там перебувають. Там, напевно, нікому страшно не було.

- Чим ти міг там зарадити?

- Відтягував поранених. Більше жертв було, якщо йти по вул. Інститутській з правого боку, але біля нас також помирали люди, ми їх відтягували. Бачив (це було біля мене на відстані десь 5 метрів), коли бігли два хлопці (ми йшли до барикади, а вони верталися звідти і були гарно екіпіровані, не знаю, з якої організації), і один просто не добіг. Впав лицем на землю. Коли його перевернули, поклали швидко на ноші - як у фільмах ну не жахів, а бойовиках - просто носом, ротом пішла дико кров… Не можу сказати, вижив чи ні. Він не кричав. Його просто швидко понесли вниз до Майдану.

- Не знаєш, з тих, кого ти витягував, хто залишився живим?

- З тих, що безпосередньо витягував, була перша жертва. Це було біля Жовтневого палацу, коли захопили приміщення. Там надавали першу медичну допомогу чоловікові, може, років п’ятдесяти. Лікар змучився робити штучне дихання і попросив когось іншого це робити. Оскільки я не мав навиків, сказали, щоб просто у відповідному положенні тримав ноги. Я тримав ноги. Через короткий час лікарі констатували смерть. Його накрили, взяли на ноші й понесли в бік Майдану. Друге (та багато можна розказувати) - це коли ми бігли за щитами, навколо нас помирали люди. Кому я допоміг? Мене знову попросили тримати ноги, і раз відтягував іншу людину. Точно не скажу, як це було, тому що тоді (зараз пам'ять здебільшого відновилася) були якісь провали в пам’яті.

- Ти мав щит, шолом, хоч якийсь захист?

- (Нервово сміється). Мав каску, як вона… будівельна… Для чого? Я не знаю, але просто мав. Як такого щита чи будь-чого іншого.., а ні, потім мав щит. По дорозі знайшли металеву метр на два конструкцію. Ми з одним хлопцем її підняли, просто підняли і несли. Пізніше я мав палицю. Всі почали відступати, того щита не було кому тримати, і тою палицею підпер щит, а потім якось, не пам’ятаю як, знайшов той великий саморобний, але схожий на міліцейський щит.

- Чи були бронежилети, шоломи на Майдані, щоб можна було одягти?

- Багато хто говорить за каски. Хто там мав каски, які б тримали кулі від пістолетів чи автоматів? Я кажу, що особисто я мав каску, але будівельну. Бронежилета не мав.

- Можливо, сотники казали, де можна взяти захисну амуніцію, бо кажуть, що бронежилети на Майдані були?

- Скажімо так, і бронежилети там не рятували. Але образливо було, та й досі образливо, що були люди, які мали бронежилети, але не йшли туди. І не давали їх іншим. Можливо, боялися, що не віддадуть. Я розумію - це вартісна річ, але, напевно, сьогодні немає нічого ціннішого за людське життя. Особисто я і люди, які були довкола мене, не мали, можливо, хіба під одягом, не було помітно. Багато хто довкола був без бронежилетів. У тій сотні, в якій спершу перебував багато людей, мали бронежилети, але вони стояли на вході в будівлю, охороняючи. Так, це важливо, можливо, це режимний об’єкт, але образливо, що люди, які були під кулями, були без нічого.

- Вам хтось казав куди бігти, чи це був твій порив?

- Це був мій порив. Тому що, повторююсь, вийшов з сотні, оскільки не бачив їхньої дії. Далі я був сам по собі.

- А 18-19 лютого де ти перебував?

- Якраз 18 я був в дорозі, а 19, 20 і 21, 22 вже був безпосередньо на Майдані. 18 лютого їхало 3 чи 4 автобуси, й приємно було, що коли ми приїхали, на Майдані нас тепло зустріли.

- Ти їхав сам?

- Так.

- А батьки як поставились до цього?

- Я навчаюсь у Львові, батьки - в Жидачеві. Вони знали, що я їду, але чим там займався - не знали. Могли здогадуватися, оскільки знають мій характер. Вони просто знали, що я їду, і то про це я намагався говорити вже в дорозі. Казав мамі: «Я не розверну зараз автобус і не буду просити 60 чоловік повернути назад».

- Коли ти повернувся, як тебе зустріли вдома?

- Та не знаю. Батьки могли здогадуватись, але я нічого такого їм не розказував, аж десь тепер, коли минуло трохи часу. А зустріли як: казали «молодець», дякували.

- Впевнена, пишаються тобою.

- Можливо.

- Друзі, з якими ти спілкуєшся, як вони сприймають всі ці події?

- Один мій друг, який був на Майдані, поранений лежав у Львові в лікарні. Я його поважаю, і він мене поважає за ті вчинки, що ми робимо. З іншими друзями ну якось це не обговорюємо.

Своє двадцятиріччя відсвяткував на Майдані, там було прекрасно, в принципі як і зараз. Ну, звісно, без спиртного, без нічого такого, просто погуляли Майданом.

- Мабуть, маєш багато друзів-майданівців?

- Не було особливо часу на знайомства. Постійно виконував якусь роботу, доручення. Та, якщо чесно, не було бажання знайомитися, заводити дружні стосунки, а ще після того, коли бачив, що через якусь мить можуть вбити. Не хотілось, щоб було ще болючіше.

- Чим закінчився для тебе день 20 лютого, четвер?

- Ви кажете четвер. Я не пам’ятаю, що це був за день. Я не хотів захоплювати барикаду, просто хотів допомогти тим людям.

Робив все, що треба було, лише не роздавав харчі, оскільки себе в тому не бачив. Хтось себе не бачив на Інститутській, хтось себе не бачив на Грушевського, хтось роздавав канапки, інші будували барикади. Я вдячний їм за це. Сам робив все - від барикад до переслідування «тітушок».

- Хто були ці люди, яких ми називаємо «тітушками», чого вони приїжджали, за гроші чи, можливо, за переконання?

- Якщо чесно, менталітет Заходу і Сходу України дуже різний, і коли тобі двадцять, а ти спілкуєшся із двадцятип’ятирічним зі Сходу, розумієш, що людина настільки не розуміє, не цікавиться всім тим, що відбувається в країні... Вона просто за гроші йде, бо їй потрібні гроші на пиво. Можу зрозуміти тих, що йшли туди, щоб допомогти сім’ї. Не можу їх засуджувати, бо не знаю, на що б пішов заради своєї сім’ї. А коли наркомани, алкоголіки… Ми відкривали їхні сумки, там була горілка, коньяки.., ну, то це викликає тільки презирство. Інакше сказати не можу. І це були хлопці років від 23 до 28.

Впродовж нашого недовгого півгодинного спілкування дивилася на нього й дивувалася, скільки мужності й сили ховається у цьому на вигляд ще дитячому обличчі. А ще брала неймовірна злість на всіх тих, хто наче маріонетками грається людськими долями і сповнений жадоби влади не зупиняться навіть перед вбивством.

А всім тим, хто каже, що в нас погана молодь, раджу: загляньте в очі цьому хлопчині.

Записала Оксана ФРАНКІВ.


Надрукувати  

Відео

Презентація нового роману Роксолани Сьоми "Світи суміжні"

Виставка народного одягу Жидачівщини

Виставка "Жидачівщина в полум’ї революції та російсько-української війни"