Передплата друкованого видання на 2022 рік

Індекс видання: 30496

Часопис "НОВИЙ ЧАС"

Тематика: Громадсько-політичні та літературно-художні видання

Мінімальний строк передплати: 1 міс.

Передплатити

«Хлопче, молися, тобі повезло»

Після 18-20 лютого - найкривавіших днів на Євромайдані - минуло всього два місяці. А багато хто вже встиг «забути», перегоріти цими подіями... Тепер увагу більшості відволікають «зелені чоловічки» Путіна.

Але чи можна забути те, що влада цинічно й безжально дала вказівку знищити своїх же громадян, мирних людей, які вийшли висловити своє незадоволення, свій протест режимові.

Як можна забути те, що в більш як у сотні родинах досі оплакують своїх синів, братів, чоловіків, батьків, що більш як три сотні майданівців досі не знайдено…

Як можна забути, що Жидачівщина назавжди попрощалася з прекрасною людиною, добрим сім’янином та громадянином ходорів’янином Романом Точином? А як можна забути уродженця Бортник, 45-річного жителя Ходорова Романа Тітика, який ще досі не оговтався від поранення?

 

Ми не забули. Саме тепер, коли спала всезагальна увага до Майдану й майданівців, коли почуття в багатьох притупилися і зневіра знову оселяється у наших душах, настав час нагадати про цих студентів, медиків, будівельників, службовців, тимчасово безробітних. Про цих простих людей з великим серцем і щирою душею, людей, у яких є гідність, честь і справжній патріотизм.

 

- Зараз почуваю себе навіть дуже добре порівняно з тим, як було. Допомагають брат, родичі, друзі. Але даю собі раду сам, правда, ще не на сто відсотків. Треба до психолога звернутися... Раніше міг емоції стримувати, а зараз важче стало. Особливо в перші дні важко було згадувати про Романа Точина, події четверга.., - ділиться спогадами Роман Тітик.

Розмовляємо з ним через «skype», бо п. Роман уже другий місяць перебуває на лікуванні у Польщі. Ця країна першою запропонувала свою підтримку українцям і взяла на лікування понад 30 майданівців.

- Я думав, що найгірше - це був вівторок 18 лютого. Думав тоді, що це вже кінець... Ми зранку пішли до Маріїнського парку, там трохи повоювали, прорвали кордон внутрішніх військ, потім відступили. Згодом десь 15 чоловік з нашої сотні забрали іншим на поміч.

Пізніше ми бічними вулицями добралися до своєї барикади на Інститутській. І там вже почалося... Правда, нашу барикаду взяли дуже скоро. Та й що ти зробиш із запалювальною сумішшю та дерев’яними щитами проти гумової кулі чи тої гранати.

Ну а пізніше ми відступили впритул до Майдану. Перебували біля пам’ятника засновникам Києва з лівого боку, якщо дивитись від ялинки. Дісталось нам: не один блював від газу, розривались гранати… Було трохи страшно, але по телевізору, мені здається, було страшніше на то все дивитися…

У четвер, 20 лютого, ми прорвали кільце. Я Точина зустрів уже на барикаді. Піднялись навпроти готелю «Україна». Нам сказали, що в готелі є снайпери, які стріляють по наших. Наших там було мало – я, Роман, Володя Жеребний і ще п’ятеро хлопців, вони тоді загинули. Нам сказали, що туди нас ніхто не пустить. Та й з чим було йти? У нас тільки палиці й щити. Якщо й були снайпери, то мали не тільки гвинтівки… Вийшли ми на Інститутську. Там хлопців мало лишилося. Ми піднялися вище нашої барикади. Там лежали поранені. Побачили пораненого хлопця й побігли йому на допомогу.

- Котра це була година?

- Десь біля 9 ранку. Це був лише початок, бо коли нас занесли в готель «Україна», то там ще мало було поранених.

Мені дивно, що не було сотників. Єдиного, кого я бачив із сотників, - це Романа. То такий чоловік був.., відданий своїй справі, людина слова й дії. Тих, хто сьогодні по телевізору розказує, нікого не бачив. Добре, якби вони тоді там з нами були.

Навіть у вівторок вночі, 18 лютого, я не бачив сотників. Багато людей було без бронежилетів, без касок, зовсім молоді хлопці… Треба подякувати киянам, вони дуже багато допомагали. У вівторок вночі десь біля четвертої години ранку нам вже руки вмлівали, опускалися, не могли щитів тримати. А в той час на Хрещатику багато наших людей стояло біля багаття й грілося. Доводилося навіть кричати на них, матюкати від безсилля, бо дійсно хлопцям на барикадах руки мліли, та й мокрі всі були...

Не було координації. Зі сцени було чути Сашка, Євгена, але що слова… Коли з темряви виходить беркутівець, показує тобі рух рукою по горлу, мовляв, вам тут торба, переріжемо, - ставало моторошно.

- Яка сила врятувала тоді Майдан?

- Я не знаю, не можу точно сказати. Мабуть те, що не було вже куди відступати. Потім хлопці почали каміннями кидати, вдалося вирвати одного «вевешника», другого з лави. Роман одного вирвав. Найперше бажання було його вбити.., а потім розуміли, що треба відвести за сцену, допитати.

Свою кулю, а як виявилось і не одну, Роман Тітик «впіймав» на Інститутській 20 лютого.

- Тоді я Ромка побачив останній раз живого. Я сказав йому, що поранений. Почав відповзати, правої ноги взагалі не відчував. Відповзав до скверика, за дерева, подалі від тротуару. Хто залишався на тротуарі, тому важко було лишитися живому.

- У вас вцілив снайпер?

- Того не можу сказати, бо одна куля пролетіла навиліт, друга застрягла. Не можу точно сказати, чи це снайпер стріляв.

- У вас двічі стріляли?

- Я не знав, що в мене стріляли двічі, то вже пізніше подумав: чого це в мене три діри. А коли прочитав висновок лікарів, зрозумів, що це одна куля навиліт, а інша застрягла. Тоді я не чув, що це куля, просто почув глухий удар в хребет і що ногу праву не можу підняти.

- Хто вас витягнув із того пекла?

- Не знаю, вони були незнайомі мені. Один з них медик. Він підійшов і сказав: «Хлопче, молися, тобі повезло». В той час там мій брат Іван також допомагав витягувати хлопців.

Мене віднесли до готелю «Україна», а потім у міську раду, там і витягнули кулю. Запитали, куди транспортувати, до Львова чи тут у Києві залишуся. Сказав, що до Львова, а по дорозі повідомили, що можуть відправити мене на лікування до Польщі. Так я потрапив сюди.

- Тоді з вами ще хтось поїхав?

- Брат був зі мною.

- А з поранених?

- Ні, з поранених більше нікого. Був ще один, але він легко поранений. Дорогою мені ставало зле. Знаю, що вдома мене вже збиралися хоронити. Бо тоді ще не зрозуміли, хто загинув: я Роман і Точин теж Роман…

- З вашої сотні скільки людей вижило?

- Не знаю, багато було поранених і 6 вбитих.

- Те, що ви поїхали на Майдан, що вами тоді керувало?

- Це не був ніякий вчинок, просто вже дістала та брехня, а тим більше після 2004 року. Роман Точин одразу поїхав, я лише з 11 грудня. Романа Точина давно знав та й кажу: давай я чимось конкретним буду займатися. Ходили на чергування, я - вночі, Роман - вдень. Чергували на барикаді, пильнували, щоб п’яні не ходили, «тітушки». Погано, що барикаду розібрали. Казали, що Парубій дав команду. То було в п’ятницю вночі 14 числа. З нашої сотні самооборони ніхто не розбирав. Деякі хлопці після цього плюнули й поїхали геть.

Ніхто не думав, що то так далеко зайде. Перемир’я, переговори, з ким, про що, які результати тих переговорів? Як можна було мирно протистояти тій владі? А ще після того, коли бачиш, що твоїх друзів вбили чи поранили…

- Як зараз себе почуваєте й хто оплачує лікування, реабілітацію?

- Казали, що у футбол ще буду грати. (Усміхається). У львівській лікарні ставили невтішні прогнози, побоювались, що доведеться робити операцію на кульшовому суглобі. У Польщі після лікування сказали, що можливо обійдеться без операції. Зараз помалу сам ходжу сходами, їжджу велосипедом. Повного комплексу вправ не роблю, бо ще сочиться з рани. Частково пошкоджений нерв: важко довго стояти чи сидіти.

Лікування повністю взяла на себе польська сторона. Хочу висловити велику вдячність лікарям із клініки, зокрема завідувачу ортопедичного відділення шпиталю ім. святого о. Піо Єжи Качмажу, др. Кжиштофу Поплавському, др. Сильвестру Ґрабасу, Марії Туцькій, о. Богдану Крубі, сестрам-монахиням чину Василя Великого, сестрам-служебницям Непорочної Діви Марії, які ведуть Екуменічний Дім Соціальної Допомоги разом з Реабілітаційним Центром у Пралківцях біля Перемишля, у якому зараз перебуваю. Також дякую Почесному консулу України в Перемишлі Олександру Бачику, Марії Стрілці з посольства, які допомагали з оформленням віз, Зенику і Мажені Борисам, Марії Фіцак, Лесі та іншим.

Усіх і не згадаєш, а хочеться подякувати кожному. Дуже ціную вашу підтримку, увагу. З самого початку зі мною знаходилися моя дружина і мій брат, а також друзі Юрій Борик, Богдан Шмотолоха, відвідували ходорівчани Андрій Ковтало, Степан Осімницький, подружжя Людмили і Володимира Легінів, Богдан Бирич, о. Микола Прунак, мер Ходорова Олег Коцовський, Андрій Баглай і Роман Клапко.

Велику підтримку отримав від земляків із Бортник, Ходорова, Нових Стрілищ, Вовчатич, Демидова, Молотова, Ланів Перемишлянського району, підприємців Ходорова Н. Бурцевої, І. Капанайка, Ореста Сарляка, а також Марії Носик, Марії Калинець, Ростислава Гапонюка, поета Ігоря Калинця, о. Івана Сивака з Бортник, викладачів Ходорівської музичної школи. Всім надзвичайно вдячний.

Слова подяки усім, хто у важкий період підтримав її чоловіка, сім’ю висловила й дружина Романа - Тетяна, яка зараз перебуває на заробітках. Вона надіслала листа-подяку, у якому пише: «20 лютого залишиться «чорним» днем у моїй пам’яті і в історії незалежної України. В той день, коли Майдан тремтів від жахливих пострілів, кожен із нас був ранений в душу. Ця рана ще б довго кровоточила, якби не підтримка кожного з вас. Тож від щирого серця у цей великий день Воскресіння Ісуса Христа бажаю Вам і Вашим родинам міцного здоров’я, радості і щоб у Вашій душі був Великдень кожен день!»

Записала Оксана ФРАНКІВ.


Надрукувати  

Відео

Презентація нового роману Роксолани Сьоми "Світи суміжні"

Виставка народного одягу Жидачівщини

Виставка "Жидачівщина в полум’ї революції та російсько-української війни"

Народний часопис Жидачівщини "Новий Час"

81700, Львівська обл., Жидачівський район, місто Жидачів, ВУЛИЦЯ ЧАЙКОВСЬКОГО, будинок 1

Тел./факс: 032-393-14-01,

068-506-23-83

Відділ реклами: 093-240-40-56

E-mail: info@newtime.lviv.ua

Головний редактор: Андрій Данилець

Редакційна колегія: А. Данилець, О. Франків

Завідувач відділу: Оксана Франків

Відповідальний секретар: Іван Кофлик

Оглядач: Марія Татчин