Передплата друкованого видання на 2020 рік

Індекс видання: 30496

Часопис "НОВИЙ ЧАС"

Тематика: Громадсько-політичні та літературно-художні видання

Мінімальний строк передплати: 1 міс.

Передплатити

Вишивка, пісня, культура – це ті зерна, які поступово відродять нас, українців

Василь Мицик родом із повстанського села Ілова, весільний музика, поет, заядлий рибалка, а займається, на перший погляд, не чоловічим заняттям - разом із дружиною Мартою вишиває сорочки. Та ще й які...

Орнаменти солярних знаків князівських ще дохристиянських часів, а скільки вишито сорочок з символікою ОУН-УПА. Таку сорочку вдягнеш і вже не зможеш стати манкуртом.

 

Разом із дружиною виховують двох донечок, Василь живе у с. Вільхівцях, часто бере участь у культурно-просвітницьких заходах у районі, разом з учасниками музичного гурту його можна побачити на весіллях. Та попри все, основне його захоплення - це художня вишивка. Він відтворює, повертає із забуття давно відомі українські узори, а також вигадує нові, авторські. Остання і найновіша серія вишиванок від подружжя Василя та Марти Мициків – вишивка на спортивну тематику: емблеми української футбольної збірної України, ФК «Динамо» й львівської команди «Карпати», поєднані з вишитими узорами.

 

- Родом я з повстанського села Ілова. У цих краях комунізму не було ніколи, тут досі панує потужна енергетика.

Бабця Катерина, мамина мама, була дуже веселою, хоча стала інвалідом й скоро овдовіла, але вона була надзвичайно позитивною людиною. Біля її подвір’я через дорогу стояла лавка, туди сходилися мало не з усього села, говорили, співали, вишивали, було дуже дружно. Прабабця по маминій лінії походить з Боринич. Прадіда теж пам’ятаю, він був на витівки мастак, все щось придумав, щоб когось здивувати, потішити, весельчак, жартівник. Татова родина з Ілова, мамина - зі Стільська. В цих краях сама природа надихає, час ніби зупиняється. Часто навідуюся у ці місця, відпочиваю душею.

Бабця Катерина навчила співати, вишивати, вірші писати. Дуже хотіла, щоб я був священиком, з дитинства привчала, водила до церкви. І тепер ходжу, співаю на хорах. Бабця вишивала, мама моя шила. Тому не дивно, що мене віддали вчитися на майстра швейного обладнання.

Бабуся майже до кінця життя шила людям подушки, перини, різні речі, дуже то любила. Мені, коли одружувався, сорочку вишиту подарувала разом з піснею.Д зберігаю текст тої пісні, а сорочку бережу як оберіг. Мама сорочку дарувала, бабця співала так зворушливо, що ціле весілля плакало. Були в тій пісні такі слова: «Не дивуйся, Марто, що на свято я вдягнув сорочку не по моді» (так чогось вона вважала, що це не модно). Зараз часи змінилися, вишиванка стала святковою сорочкою і модним трендом, набуває побутовості, її вдягають і у будні.

- Ти думаєш від того втрачається її цінність?

- Аж ніяк. Наприклад, у Західній Україні вишитий одяг носили в неділю, у свята, а на Східній мало хто знав, що таке вишиванка. Сьогодні ж навпаки. З Донецька, Луганська багато людей до мене дзвонять, пишуть, просять вишити щось таке особливе з національною символікою. До речі, з Дніпропетровська нещодавно попросили до шлюбу зробити їм жіночу й чоловічу сорочки з оунівською атрибутикою. Мало того, вони ще й замовили дитячу таку ж для п’ятирічного сина.

- Все ж щось перевертає людську свідомість?

- Так, щось повертає людей в історію, повертає до їх роду, коріння.

- Ти побачив, що сьогодні вишивка набуває популярності, стає затребуваною, і тому вирішив цим займатися?

- Та ні, я завжди вишивав. У мене своїх вишитих сорочок більше десяти, які я сам собі вишив, і з калинами, і тризубами, і «псячими будами», і «доріжками», і різними орнаментами, все що хочеш. А перша моя вишивка, пам’ятаю, то була подушка. Бабця дала мені «забивати» зелений фон, на якому вишита голова коня. Бабця вишила коня, а мені дала забивати тло. Завжди на канікули приїжджав, сидів і вишивав.

- Ідея з сорочками з націоналістичною символікою як зародилася?

- Я вже працював у легкій промисловості, був навіть інженером виробництва, працював у солідних фірмах. Потім криза… Мав свій бізнес. Але настала криза, все закрилося. Довелося щось інше починати, щось шукати. Чомусь зупинились на вишивці. Собі почали вишивати, десь-колись на замовлення, на весільні гурти, так потрошки. Але це для мене не заробіток, а швидше самореалізація, це щось для душі. На комп’ютері собі моделюю вишивки, поєдную узори, вигадую свої, редагую. Сам малюю, запозичую, комбіную. Є багато узорів, які не придумаєш, вони побутували з давніх-давен, та ж сама сварга, «псячі буди», це навіть не десять століть тому до нас прийшло. Дуже часто зустрічаються бандерівки, правда, це вже ближча історія. Повстанці, не всі, але мали при собі сорочки на випадок смерті, в які їх вдягали хоронячи. Є така пісня, що побутує на Сколівщині, «Чорна кошуля». Кошуля – сорочка, яка закривається на один бік. Шилася з домотканого полотна чорного кольору червоними шерстяними нитками, вишивалася бандерівськими ромбами, такий візерунок мали з собою повстанці.

Багато орнаментів запозичено з язичницьких часів, вони по-своєму неповторні, прекрасні, тим більше, що несуть сильну енергетику.

- Ти досліджуєш історію вишивки?

- Цікавлюся постійно, є багато архівних джерел, дещо черпаю з Інтернету, їжджу до старих людей.

- У цій справі тобі допомагає дружина?

- Так. Дружина – моє натхнення. Вона шиє, вишиває, сама за освітою технолог швейного виробництва, має розуміння, колосальний досвід. Дивиться на людину й може сказати, який фасон, якого кольору одяг їй пасуватиме.

- Спільне захоплення вас об’єднує?

- І об’єднує, і сварить, (Сміється). Під час роботи виникає багато дискусій, бувало сваримося, але зате вкінці виходять неповторні речі.

Якось наш побратим попросив пошити сорочки для його родичів, які мали приїхати з Франції. Марта розпитує, хто вони, чим займаються, захоплюються, щоб бодай якийсь психологічний портрет скласти, бо ж людей не бачили, не знаємо, як виглядають. Вони мали приїхати на День Незалежності, а ми, виходить, «з повітря» мали пошити для них вишиванки. Сидимо два дні, придумуємо, може те, може так, може так. Все ж зупинилися на тризубах січових стрільців з мечем жовто-блакитної барви на білому домотканому полотні. Гості приїхали, вдягнули і вже не хотіли знімати.

- Ви берете для своїх виробів лише натуральну тканину?

- Це домоткана тканина. Я зупинився на румунському виробнику, хороша якість. Білоруське полотно теж має ніби добру структуру, але є подекуди потовщення, тому коли вишивати одразу на тканині, то хрестики не лягають рівно. В нас же робота акуратна.

На фестивалях часто присутній зі своїми вишивками в Зашкові, Ямельниці та інших містах. Мене вже всюди знають із моєю патріотичною символікою: знаки - ідея нації, кельтські хрести, сварги.

- Чи були зауваження, мовляв, чому використовуєте поганські узори?

- Були, звісно. Але цьому дуже просте пояснення. У мене є багато побратимів не християн, особливо в Закарпатті. Вони пояснюють це тим, що християнство нам було свого часу теж насильницьке нав’язане Володимиром Великим. Гадаю, мають право на свою позицію. Наскільки я знаю цих людей, то нам, християнам, до них далеко. Вони настільки тверді, віруючі, емоційні, сильні, зв’язані з природою, що важко собі уявити. Вони відчувають природу, її красу цінують. До того ж: ну який це німецький хрест, коли він існував тисячі років до Гітлера?! Інша справа, що Гітлер шукав і що розумів під цим знаком.

Взагалі особливо не приділяв уваги таким речам.

- Крім того, що вишиваєш, ще й займаєшся музикою?

- Маю весільний гурт. З музикою пов'язаний з дитинства. З 1 по 5 клас мене батько «запхав» у музичну школу. Не хотів ходити, дуже не хотів. Потім в 15-16 років кавалєрка, гітара. Словом, музика стала захопленням, яке згодом, як і вишивка, припало до душі. Взагалі вважаю, що вишивка, пісня, культура – це ті зерна, які поступово відродять нас, українців.

Розмовляла Оксана ФРАНКІВ.


Надрукувати  

Відео

Презентація нового роману Роксолани Сьоми "Світи суміжні"

Виставка народного одягу Жидачівщини

Виставка "Жидачівщина в полум’ї революції та російсько-української війни"