Передплата друкованого видання на 2020 рік

Індекс видання: 30496

Часопис "НОВИЙ ЧАС"

Тематика: Громадсько-політичні та літературно-художні видання

Мінімальний строк передплати: 1 міс.

Передплатити

Дмитро Сусік.До 100-річчя з дня народження

8 листопада у Дев’ятниківській школі відбувся Урок пам’яті приурочений 100-річчю з дня народження славного уродженця с. Дев’ятник, повітового провідника ОУН на Бібреччині Дмитра Сусіка.

Захід, організований дирекцією та учнями школи, розпочався із запалення свічки пам’яті та хвилини мовчання. Ведуча Марія Щербата привітала учнів та гостей. Вшанувати пам'ять видатного земляка до Дев’ятник приїхали політв’язень Олексій Данилишин, член Львівського товариства пошуку жертв війни «Пам'ять» Володимир Гаврон, а також донька Дмитра Сусіка Людмила Кобилецька, онуки Оксана, Сергій та Зоряна. А загалом у родині Дмитра Сусіка четверо онуків, дев’ять правнуків та два праправнуки.

З коротким вступним словом про історичні передумови організації українцями збройного опору окупантам у різні періоди історії, зокрема про Листопадовий чин 1918 року, розповіла учням вчитель історії Любов Меленчук.

Про роль Організації Українських Націоналістів, до якої належав і славної пам’яті Дмитро Сусік, учням розповів Олексій Данилишин. За що боролися і гинули вояки УПА, молоді повів Володимир Гаврон. До слова, він прийшов на урок, одягнений у реконструйовану військову форму одного з легендарних уродженців району, окружного провідника Григорія Гамкала із с. Городища, відомого у підпіллю під псевдо «Майський».

До сліз присутніх зворушила розповідь Людмили Кобилецької про свого батька. Вона народилася пізньою дитиною в сім’ї Сусіків, тоді, коли батько вже повернувся із заслання і жив та працював у Новому Роздолі, тому про його внесок у національно-визвольній боротьбі українського народу довший час не знала нічого. Сьогодні вона вдячна усім, хто пам’ятає і шанує Дмитра Петровича.

Натомість важкі випробування випали на долю старшої доньки Анни, яка ще малою дитиною разом із матір’ю змушена була переховуватись від совітів по чужих обійстях, але попри все змогла здобути вищу освіту й стати кращим педагогом, щоправда в Росії. Там народилася і зростала онука Дмитра Сусіка Оксана Зарубіна. Як розповіла п. Оксана, для неї її дідусь – взірець людини сильної, високоосвіченої, гідної для наслідування. Багато рис його характеру, такі як наполегливість, чесність, цілеспрямованість, п. Оксана також успадкувала. Попри те, що все життя прожила в Росії, щороку разом із родиною приїжджали у Дев’ятники. Тут навчилась української мови, традицій. Від бабці Катерини перейняла вміння вишивати та готувати українські страви, до того ж вона пишається тим, що народилася саме в родині Дмитра Сусіка.

Багато цікавих спогадів про організацію українцями національного спротиву на теренах Бібрецького повіту, про діяльність ОУН та свою роль в організації розповів свого часу у спогадах сам Дмитро Петрович. Книга Дмитра Сусіка «З любові до свого народу. Спогади» вийшла друком у 2006 році.

«Написане мною — мій спомин, мій уклін пам’яті тих, чиє життя відняв ворог. Написане мною — для нащадків, щоб знали, що і як було, чого треба боятися і завжди бути дуже пильними: на Україну звідусіль дивитимуться лакомо і завжди зазіхатимуть. Тож треба бути готовим до захисту своєї землі, так рясно политою українською кров’ю», - писав автор.

Доля з раннього дитинства не була надто прихильною до Дмитра: батько Петро загинув на австрійському фронті, а мати Марія Дребіт померла від тифу. Дмитро Сусік опинився в Перемишльському сирітському притулку. У вісім років, пішов до школи, закінчив сім класів. Досягнувши повноліття, повернувся в рідне село Дев’ятники до сестри Катерини, завдяки клопотанням якої та власній наполегливості зумів поступити на навчання до Львівського промислово-економічного ліцею. У Львові Дмитро запізнався із студентською молоддю, зокрема із Андріяном Горницьким.

«…Андріян спокійно і терпеливо водив мене туди, де діяла українська свідома молодь, я багато дізнався про «Пласт» і «Юнацтво ОУН». А невдовзі я склав присягу – став членом «Юнацтва ОУН». Тоді мені було 17 років. Була розгалужена сітка молодіжних товариств: «Сокіл», «Луг», «Сила», спортивно-футбольна команда «Україна». Їх членами були студенти, ремісники, хлопці і дівчата з робітничих родин. Товариства мали кімнати-читальні, музичні світлиці та спортзали. Були секції – гімнастики, художньої самодіяльності, хору та туризму.

У 1930 р. польська влада заборонила український «Пласт», по Галичині розпочалася каральна пацифікація: польські вояки знущалися над українцями, нищили читальні «Просвіти», спалювали бібліотеки, грабували кооперативи. Боронили своє члени Українського військового комітету (УВО).

За порадою Григорія Мацейка Дмитро Сусік входить до добровільної військової організація «Польський військовий «гуфец». Там вивчив військову справу, здобув добрий вишкіл, що згодом придався йому в ОУН.

Після арешту у Львові Дмитро Сусік працював на фабриці хутряних виробів. В цей час одружується з односельчанкою, сестрою Миколи Філіповського Катериною.

В 1937 Сусіка й Дякона арештували за військові вишколи молоді й три місяці протримали в «Бригідках». Не знайшовши доказів відпустили. Після зустрічі з обласним провідником ОУН Богданом Коржем Сусік був призначений на пост Бібрського повітового провідника ОУН. У той час районними провідниками були: у Нових Стрілищах – Михайло Кондрат, у Бібрці – Євген Гіжовський, у Ходорові – Василь Костик, з Городища Королівського – Григорій Гамкало. Військовий провідник – Дмитро Чмир. Доручено записувати добровольців у «Карпатську Січ» та збирати кошти для закупівлі зброї. Польська поліція теж не дрімала, забирала українських патріотів у концтабір «Береза Картузька». Д. Сусік із Я. Дяконом переходять на нелегальне становище.

1939 рік. «В цьому часі польська армія була розбита німцями. Ми зібрали велику кількість чоловіків і рушили на Бібрку з твердим наміром роззброїти поліцію, захопити склад зброї і встановити в повіті свою владу. На жаль, не вдалося. Поліція була добре озброєна. Ми відступили. Мали одного пораненого. А тут – звістка: У Західну Україну Сталін посилає Червону армію. І 17 вересня перші частини большевицької армії перейшли кордон. Зайняли Тернопіль, а через два дні були вже в Нових Стрілищах. Наша група самооборони, як мирні громадяни, зустрілися з совєтськими частинами. Вони заохочували нас створити сільську міліцію для охорони панських маєтків».

Дмитро Сусік й надалі залишився повітовим провідником, підпорядкований зверхнику «Кедру». «За час моєї відсутності в Соколівці хлопці виготовили табличку – на білому полотні чорною фарбою великими літерами написали: Народна міліція. Цю табличку почепили на фасаді будинку, в якому ми «урядували». При Польщі в ньому містилася волосна рада, до якої належало 10 сіл. Керував радою граф Іван Шептицький (молодший)».

З приходом радянської влади Дмитро Сусік обійняв посаду начальника паспортного відділу.

Після закінчення школи міліції у 1940 р. при званні лейтенант паспортної служби Сусіка скеровано в Бібрку. У травні 1940 року почалася масова паспортизація. «Працював я в паспортному відділі міліції, доки було можливо, – потрібну інформацію передавав «Кедрові», був зв’язковим між ним і підпіллям, у яке пішло багато членів ОУН. А тим часом органи НКДБ поспішно готували списки на депортацію в Сибір». Дізнавшись про це, Сусік з товаришем звільняються із міліції.

«У травні 1941 року, рівно за місяць до початку війни, в село прийшов з еміграції нелегальним шляхом Ярослав Хандога, родом з села Ятвяги. Він переконував нас, що війна між Німеччиною і Совєтським Союзом розпочнеться в червні. …Тоді в Бібрському повіті було вісім підпільників, які переховувалися від більшовицької влади. Це – Василь Фіцик з села Суходолу, Василь Грек – «Хмара» зі Стрілищ Нових, Богдан Захарків з Під’яркова, Андрій Демчишин з с. Вільховець, Василь Заставний із с. Чижичі, Василь Сірко з с. Вільховець, Ярослав Дякон і я, Дмитро Сусік, – з с. Дев’ятник…»

22 червня 1941 року почалася війна. «28 червня ми ввійшли в Бібрку і одразу подалися до суду. Звідтам доносився плач і лемент. На подвір’ї суду люди розкопали свіжу могилу, відкрили по-звірячому закатований цвіт української нації...»

Надвечір 30 червня в Бібрку прибув Микола Лебедь. Було скликано збори мешканців міста, на яких обрали старосту повіту – Ярослава Дякона.

Третього липня 1941 року жителі Бібрки похоронили 18 жертв більшовицького терору.

Дмитро Сусік та Ярослав Дякон об’їжджали повітові осідки у Щирці, Городку, Судовій Вишні, Перемишлянах, Винниках, Нових Стрілищах, Ходорові, «усім районовим провідникам передали вимогу встановлювати на місцях українську державну владу негайно, аби випередити німців».

У липні 1943 року референт СБ Проводу ОУН Микола Арсенич,дав настанову Д. Сусіку «змобілізуватися до УПА як інструктору військового вишколу старшин Проводу». Проте через кілька днів Дякон повідомив, що до Дев’ятник для організаційної роботи скеровується кілька важливих осіб, яких треба розмістити серед них: «Аркадій» (Дужий Петро) – член Проводу ОУН, референт пропаганди; «Вировий» (Дужий Микола) – редактор; «Волянський», «Полтава Петро» (Федун Петро) – редактор; «Євшан» (Позичанюк Йосип) – редактор «Українського комара»; «Наталка» (Марія Юрчак, Долинецька, пізніше дружина Петра Дужого); «Кремінь» (Медвідь Михайло) – редактор «Повстанця»; «Ігор», «Влас» (Мартин Мирослав) – зв’язковий; «Соня» (Надя) – секретар-друкарка; «Віктор»-«Володя» (Петльований Богдан) – друкар; «Їздовий» (звали його Богдан). Перших сім чоловік і одну дівчину влаштували в Дев’ятниках, а «Соню» і «Віктора» – в сусідніх Ятвягах. Пропагандистська референтура під проводом «Аркадія» мала назву «Зелений гай», яка була протягом 1944 року і першої половини 1945 року. Місце розташування референтури Бібреччина, а за більшовицької окупації Новострілищанський район. «Зелений гай» охоплював такі села: Дев’ятники, Юшківці, Голдовичі, Ятвяги, Бертишів, а далі Вибранівка, Кологори, Репехів, Ліщин. Референтура пропаганди Крайового Проводу складалася із 5 відділів, за один з яких – організаційний – відповідав Дмитро Сусік.

Силами «Зеленого гаю» були змонтовані дві нові друкарні: одна у Бертишеві під назвою «Вінниця», а друга – «Полтава» під назвою ім. Євгена Легенди в селі Юшківцях. Згодом до «Зеленого гаю» передана друкарня «Прага», змонтована ще в Мокротині біля Жовкви Маївським і перенесена до Ілова-Стільська. Так, за короткий час був налагоджений надійний зв’язок зі Львовом. Завдяки старанням Дмитра Сусіка референтура поповнилася новою друкарнею в Дев’ятниках, що була перевезена з Бібрки. Референтура пропаганди «Зелений гай» стала справжньою підпільною столицею ОУН.

Червень 1945 року. Впав бункер, у якому перебував Дмитро Сусік із побратимами. В неділю у Дев’ятники прибуло багато більшовицького війська. Розташувалися біля Народного дому і по сільських вулицях.

«Ніч минула спокійно. А на ранок ми почули якесь шарудіння зверху. З отвору для вентиляції впав камінчик, а через який час – другий, більший. Ми остовпіли. … «Нас знайшли. Нас викрили. І ми усвідомлюємо, що буде далі...» Петро Дужий узявся знищувати і палити документи. Інші теж знищували те, що не мало права потрапити в руки ворога. Слабка надія була на запасний вихід. Драбина була, але лопатки не виявилося. Я встав на драбину і почав руками рвати солому, просочену глиною, яка затвердла і засохла! Опісля треба було видерти півметра твердо набитої землі, щоб достатися наверх. З рук текла кров, перемішана зі землею. Але я не звертав уваги на таку марницю. Коли майже вже дістався до люка, подав знак друзям. Вони кинулися в тунель, який вів до запасного виходу. І – гіркий посміх долі – коли я рукою вже продерся наверх, мене і моїх друзів наздогнав вибух газової гранати.

…На подвір’я Миколи Філіповського збіглося багато солдат і офіцерів. Радилися, як добратися до нас, загазованих, у бункер. Копали вглиб 5 метрів, щоб добратися до нас. Тоді солдати кожного обв’язували шнуром попід пахвами і витягали наверх. Один коло одного клали на подвір’ї. Полковник Зінченко викликав санітарок, які одразу почали виводити нас із затруєності. Казали, що оживлювали нас довго.

…Сімох з нас повернули до життя. Це: Дужий Петро, Дужий Микола, Дужа Марія, Мартин Мирослав, Філіповський Микола, Пеленський Іван, Сусік Дмитро. Не вдалося оживити Медведя Михайла – «Кременя». 800 осіб брали участь в облаві в селі Дев’ятниках. Окрім цього, танк, 20 автомашин, 3 польові кухні, 20 возів польового табору. Крім бункера, де перебував Д. Сусік, викрили ще дві криївки, в яких убили 7 повстанців.

На ув’язнених чекали допити, тортури, слідство. Військовий трибунал виніс вирок – багаторічна каторга.

Довідка

Сусік Дмитро Петрович («Морський», «Річард»), син Петра і Марії Дреботів народився 8 листопада 1913 року в селі Дев’ятниках Бібрського повіту Львівської області. Закінчив економічний ліцей у Львові в 1934 р. В члени ОУН вступив у 1931 році. Арештований у 1934 р. у справі підозри в участі у «Варшавському процесі». Через відсутність доказів звільнений у 1936 р. В 1937 році обласний Провід ОУН призначив його повітовим провідником ОУН у Бібрському повіті. В 1943 році переведений в осередок пропаганди Краєвого проводу ОУН, де був керівником друкарні. Крім цього - організаційний провідник того ж осередку. Разом зі своїми друзями у викритий у бункері й арештований 4 червня 1945 року. Засуджений на 10 та 5 років. У 1954 р. звільнений. Два роки проживав у Воркуті. Помер 22 жовтня 1999 року у селі Дев’ятниках.

Підготувала Оксана ФРАНКІВ.


Надрукувати  

Відео

Презентація нового роману Роксолани Сьоми "Світи суміжні"

Виставка народного одягу Жидачівщини

Виставка "Жидачівщина в полум’ї революції та російсько-української війни"