Передплата друкованого видання на 2021 рік

Індекс видання: 30496

Часопис "НОВИЙ ЧАС"

Тематика: Громадсько-політичні та літературно-художні видання

Мінімальний строк передплати: 1 міс.

Передплатити

На святу землю

У вересні 2016 року в Галичині відзначатимуть 110-у річницю з часу першого масового паломництва жителів згаданого краю на Святу Землю під керівництвом Галицького митрополита Андрея Шептицького. Серед окремих нащадків паломників ще й досі, очевидно, зберігається сімейна реліквія - багатоілюстрована книга “Як то Русь ходила слідами Данила”, котра побачила світ у 1907 році у Жовкві на Львівщині і в якій розповідається з властивим цьому часу педантизмом саме про навдивовиж цікаву багатолюдну мандрівку греко-католиків у Палестину, котра відбулася з 5 по 28 вересня 1906 року.

Автор цих рядків присвятив один вересневий день, що випав під час щорічної відпустки, студіюванню згаданої вище книги у Львівській національній науковій бібліотеці України імені Василя Стефаника (відділ україніки). З особливим трепетом у душі гортав її цупкі сторінки, пірнаючи у час тепер уже далекої минувшини, щоб відповісти принаймні собі на кілька запитань: що побудило галичан до паломництва, які були його передумови, як, зрештою, відбувалась мандрівка тощо... Тим паче, що серед півтисячі мандрівників були й чотири жителі тодішнього Городища Королівського, в тому числі й прапрадід автора цих рядків Йосафат Гамкало, якому на той час, як зазначено у книзі, виповнилося поважних 72 роки.

Сьогодні важко однозначно сказати чи відбулася б така мандрівка, якби не низка подій, котрі передували їй.

Відомо, що у 1904 році 39-річний на той час уже владика Андрей Шептицький (Галицьким митрополитом став у 1900 році) перебував у санаторії у тірольському містечку Бріксен. Там він випадково і зустрівся та заприятелював з австрійським полковником Генріхом Гімлем фон Агісбургом, який, як, виявилось, був завзятим мандрівником та глибоко віруючою людиною. У розмовах з’ясувалось, що офіцер уже кільканадцять разів брав участь у подорожах на Святу Землю. Користуючись нагодою, співрозмовник запросив Шептицького бути учасником чергового паломництва до Гробу Господнього, котре тірольці передбачали організувати у 1905 році. Хтозна, може саме тут, у Бріксені, і виникла у владики ідея організувати щось аналогічне, залучивши галичан, лиш у набагато ширших масштабах. Але спочатку Андрей Шептицький у згаданому вище році відвідав Палестину разом з тірольцями, щоб самому відчути всі труднощі далекої дороги, довідатись про її потреби, з’ясувати інші речі, пов’язані з мандрівкою. А щасливо повернувшись, завзято взявся до організації подорожі. Для цього у митрополичі палати, що при церкві святого Юра у Львові, де знаходилась митрополича резиденція, запросив представників духовенства та світської влади, щоб створити за нинішніми мірками оргкомітет, духовними наставниками якого, окрім самого митрополита Шептицького, стали владики Костянтин Чехович з Перемишля та Григорій Хомишин зі Станіславова (нині - Івано-Франківськ). У організаційному засіданні активну участь взяв і полковник Генріх Гіммель, який представив присутнім попередньо напрацьований план мандрівки.

Принагідно зауважимо, що організація великого паломництва у Святу Землю - не єдиний вартий на увагу та память вдячних нащадків крок енергійного молодого владики Андрея Шептицького у 1906 році. Цьогоріч у січні він очолив делегацію українців Галичини у тодішню столицю Австро-Угорської імперії Відень, щоб зустрітися з імператором Францом-Йосифом І та поставити перед монархом питання про надання українцям краю (або, як тоді казали, русинам) рівних прав з іншими народами держави. А вже в лютому 1906 року на парафії чотирьох дієцезій - Львівської, Станіславської, Перемишльської та Крижанецької - надійшли спеціальні відозви-звернення оргкомітету, в яких було зазначено, що “комітет організує таке паломництво за приміром тірольського “Palastina Pilgerverein”, котре спорядкувало 9 паломницьких подорожей до Святої Землі”. У документі також відзначено, що мандрівка, яка буде мати “важне місце в історії нашої Церкви, як рівно ж буде мати велике моральне та історичне значення в історії руского (ще й так тоді називали українців) народу”, розпочнеться у вівторок 4 вересня 1906 року, а закінчиться у середу 26 вересня. Таким чином на все відводилося три тижні. Невипадково була й обрана пора - початок осені, час, коли з полів зібрано врожай, окрім, звісно, пізніх культур. Ця мандрівка у Святу Землю мала ще й глибокий символічний зміст: подяка господарів-рільників за добре поліття, за щедроти неба і землі...

У відозві був чітко розписаний чи не поденний та в багатьох моментах погодинний маршрут. І це, зауважмо собі, за сім (!) місяців перед паломництвом! Педантизм та далекоглядність варті уваги! Комітет водночас брав на себе відповідальність за замовлення спеціального потягу, а також корабля, яким мали переправлятися охочих навідатись на Святу землю з Трієсту до Яффи через Середземне море і на якому передбачено було встановлення одного головного та дванадцять бічних вівтарів для щоденних Богослужінь, а також, окрім інших речей, пов’язаних з мандрівкою, оргкомітет брався заопікуватися виготовленням спеціальних опасків (вони були зеленого кольору з нашитим на кожній білого кольору великим номером. Власник опаски мав носити її на правому рамені - це був своєрідний номерний знак для кожного паломника. Також на плечі оргкомітету лягла видача путівників з мапами подорожі, двома додатками зі списками всіх мандрівників та присвоєними їм номерами, видача емальованого посуду для пиття води, видача посвідчень паломника та спеціального нагрудного паломницького хреста, освяченого папою Римським Левом ХІІІ тощо. Було передбачено також, що паломники будуть забезпечені у дорозі триразовим харчуванням, опікою лікарів. Та, водночас, застережено, що кожен мандрівник не має права брати зі собою у дорогу більше двох клунків, кожен з яких не повинен важити більше ніж 15 кілограмів.

Цікаво, що організатори встановили: у транспорті першим класом будуть мандрувати 43 паломники, другим класом - 107 і третім - 350 (всі потенційні паломники до першого серпня мали внести на ці цілі відповідно 450, 400 та 300 корон). На той час це були доволі пристойні кошти, які не кожному галичанину було під силу заощадити. Щоб ми, сучасники, могли собі уявити масштаби витрат паломника, достатньо сказати, що у 1905 році деякі банки продавали морг (трохи більше 0,5 га) необробленого поля за 618 корон. У ці роки вважали, що селянин в середньому за день міг заробити 1- 1,34 корони, більше хіба що платили простим робітникам на тартаках та в гуральнях - 1,2 - 2 корони. До речі, у 1907 році шандар (жандарм) отримував річну плату за свою роботу в кількості 800 корон, комендант жандармського округу - 1400, греко-католицький священик - 2800 корон. Чи не через цю обставину було обумовлено, що душпастирі мали мандрувати виключно першим чи другим класом і в такий спосіб, як кажуть, “зберегти обличчя” та “мати гонор”.

Таким чином ця мандрівка вимагала чималих витрат. І можемо здогадуватись, що у більшості майбутніх прочан спочатку коштів на цю дороговартісну поїздку не виявилось. І організатори у зв’язку з цим зазначали, що “зголошення (очевидно, до паломництва) йшло пиняво”, тобто мляво, не активно. Але у більшості з них була інша “тверда” валюта - земля. Саме цим і скористалися чимало представників села, продавши свої наділи, а виручені кошти внесли на згадані вище цілі.

У книзі “Як то Русь ходила слідами Данила” подано й список всіх 500 паломників, які вирушили у подорож на Святу Землю. Серед них і четверо жителів тодішнього Городища Королівського - Гамкало Йосафат, якому на той час виповнилося 72 роки (він мав номер 162) і, до слова, як зазначалось, прочан у такому поважному віці (від 70 до 80 літ) налічувалось аж 9 чоловік, Гулей Йосафат, 59 літ (161), Гамкало Йосиф, 57 літ (163) та Чад Григорій, 57 літ (164). Вони, судячи з усього, розпрощались зі своїми принаймні двома моргами поля, щоб не лишень оплатити мандрівку, але й мати при собі певну суму коштів для потреб мандруючого. Біля кожного з цих прізвищ зазначено і їхній рід занять - рільник. Всі вони входили у другу групу паломників (загалом для кращої організації такої кількості людей було утворено п’ять груп, кожній з яких були призначені з числа подорожуючих куратор та помічники). Куратором згаданої другої групи був о. Тит Войнаровський з Балинець, який, як зазначено в книзі, у вільний від покладених на нього обов’язків час нерідко зустрічався з владикою за... шаховою дошкою. Його заступниками були вибрані о. Василь Тимович, декан Зарваницький, та о. Іоан Яворський.

Додамо, що це було одне з найбільших представництв з населених пунктів, що входять у територію нинішнього Жидачівського району. Поважне було й представництво з Боринич - парох Донарович, крамар Чорний Петро, рільник Шаран Микола. У списку були паломники й з інших населених пунктів нашого краю: Березовський Роман з Протес, Ірина та Михайло Качали з Руди, Григорій Киргач з Рогізна, Андрій Мелень з Дуліб, Дмитро Богонос з Жидачева (він, до речі, пристойно знав угорську мову і, як стверджують хронікери у книзі, дуже прислужився паломникам, коли вони переїжджали через угорські землі) та інші.

У книжці повідомляється і про таку сумну звістку: перед самим виїздом у Святу Землю 3 вересня 1906 р. помер один з паломників Матей Кулешник з Дуліб. У такому випадку, як було обумовлено заздалегідь, родині покійного повернули лиш частину вкладених у мандрівку коштів…

Тож 4 вересня 1906 року (а це був вівторок) біля церкви Юра у Львові відбулися урочисті проводи галичан у дорогу. Очевидно, що такі ж відбулися в кожній сільській чи міській церкві, прихожанином якої був той чи інший прочанин, за два дні до мандрівки, - у неділю - зі службами та причастям. Тож, у подорож до святих місць, як підраховано, вирушило 389 осіб чоловічої статі та 89 - жіночої (серед них - 11 дітей).

Перед мандрівкою відбулося Богослужіння, прозвучали виступи високих достойників з когорти духовенства та світської влади. Відтак - урочистий хід до головного двірця - на залізничний вокзал. Це тривало (автор цих рядків пройшов розміреним кроком пішки за згаданим маршрутом) приблизно півгодини, якщо, звісно, не було тоді в урочистій ході тимчасових зупинок-стацій на читання уривків з Євангеліє. Згодом на спеціально зафрахтованому потязі велике прочанське товариство вирушило в дорогу, маючи, до речі, при собі і спеціально виготовлений прапор.

Знаково, що потяг з паломниками робив короткочасні зупинки у Миколаєві, Стрию, Сколє, Славському, Лавочному, де зустрічати мандрівників на чолі з владикою виходили місцеві душпастирі з парафіянами. Зазначимо також, що Андрей Шептицький перед ночівлею у потязі, який їхав доволі поволі як на нинішні мірки, навідувався у кожний вагон, щоб поблагословити паломників та побажати їм Божої ласки і опіки перед сном, сказати “Добраніч вам, мої дорогі!”. Але хіба могли заснути багато хто з них, незважаючи на втому, в тому числі і від напливу багатьох емоцій та вражень того першого дня мандрівки, якщо переважна більшість з них вперше в житті мала змогу спостерігати у сяйві місячного світла всю велич та красу осінніх Карпат, оповитих легким туманом.

Через якийсь час потяг з галичанами, проминувши Будапешт, доїхав до Трієста, де на них чекав зафрахтований корабель “Тіроль”, яким через чотири дні доплили до Яффи, побачивши впродовж морської мандрівки славнозвісні гомерівські місця, як от острів Ітаку - батьківщину Одіссея, острів Крит... А відтак колією добрались до Єрусалима.

У цьому старозавітному місті друга група паломників, куди входили і жителі Городища Королівського, на час перебування у святих місцях облаштувались у Новому домі отців францисканів, де жили з 13 до 20 вересня. Впродовж цього тижня згадана група прочан побувала спершу на Богослужінні у каплиці Божого Гробу, де у проповіді до своїх прочан митрополит Шептицький наголосив: “Де ж найдемо ласку, як не у того Гробу? Складаймо тут наші просьби, наші молитви, нехай життя наше розцвите ся тут, з того Гробу, наша церква, наш край, наші міста і села нехай зачерпнуть тут сил до нового життя...” До речі, перед проповіддю владики паломничий хор проспівав “Плотію уснув” та “Притерпівши за нас страсти”, під час виконання яких наші земляки могли почути голос співака світової слави Олександра Мишуги (1853-1922 рр.), який теж був серед прочан. До слова, серед паломників були такі згодом відомі особистості як Іосафат Коциловський - Перемишльський єпископ, Лука Мишуга - представник уряду ЗУНР у Вашингтоні та інші.

Кожен день паломників був вповні насиченим непересічними враженнями від навідин Гетсиманського саду, Оливної гори, Страсної дороги, Вифлеєму, Йосафатової долини... Скажімо, Йосафат Гамкало розповідав своїм дітям і внукам після повернення з мандрівки багато цікавих речей, але до нинішніх поколінь дійшли тільки крихітні осколки переказів про ті навідини: і про Йосафатову долину, на яку перед кінцем світу, за переказами, зійдуться душі праведних, і про те, що до навідин Гробу Господнього багато прочан-чоловіків запустили бороди та придбали спеціальний одяг (пальта з тонкого сукна з гарно вишитими нагрудними застібками) та невеликий відрізок дороги долали навколішки, і про те, що біля Стіни плачу у Єрусалимі випадково зустрів добре знайомого єврея з Ходорова, який навідався в той час у згадані місця до своїх святинь... До слова, з власником цього пальта через якихось сорок літ трапилася цікава оказія. Його спочатку носив Йосафат Гамкало, одягаючи зазвичай тільки тоді, коли йшов до церкви, і то лишень у теплу пору року, а згодом цей верхній одяг дістався сину Роману. Якось у 1946 році в одну з неділь його в цій “празничній” одежі побачив представник нової влади якийсь Кушнір, що був не то уповноваженим, не то ще якимсь високим “цабе” райцентрівського пошибу. “Ей, дідуля, пожди... Це бува не петлюрівська форма на тобі?” - забігало підозріле око приїжджого уповноваженого у портупеї та при зброї в передчутті “великого улову”. Мовляв, зізнавайся, діду, чи не ти двадцять п’ять літ тому входив у петлюрівське військо, чи не ти піднімав шаблю супроти більшовицької навали, а тепер переховуєшся від “красного правосуддя” у цьому далекому галицькому селі? Думав, не знайдемо?.. На що Роман Гамкало з неабияким подивом на необізнаність влади та гордістю відповів: “Де вже там петлюрівський... То мій татуньо цей одяг з Єрусалиму привезли!” Уповноважений тільки очима кліпав, бо з натугою перелопачував пам’ять у пошуках того Єрусалиму, але так і не зміг його відшукати, бо це, очевидно, не була його географія, як і не географія його родини.

Принагідно зауважимо, що чимало прочан зі святих місць привезли на пам’ять про навідини не тільки таку одежу, але й невеликі образки, хрестики тощо. Привіз їх у достатній кількості і Йосафат Гамкало, але чи не всі ці артефакти згодом згоріли у вогні під час пожежі його оселі приблизно у 1929 чи 1928 році (бо вже у 1929 році, коли одружувався внук Йосафата Гамкала Іван, то, як стверджують, стояла половина зведеної так званої дельованої нової оселі, яка з незначними перебудовами збереглася й донині і яка свого часу чула, особливо на свято Покрови (на празник), голоси великого роду, бо на родинне обійстя в той день сходилися не тільки діти зі своїми сім’ями Йосафата Гамкала, яких було п’ятеро, але й згодом діти сторожа родинного гнізда сина Йосафата Романа Гамкала – Іван, Йосафат, Дмитро, Анна, Марія, Пелагія...

У вогні, про який описано вище, очевидно, й згоріла книга “Як то Русь ходила слідами Данила”, яку її автори-священики присвятили ще й пам’яті про мандрівку монаха Данила з чернігівських земель у Палестину наприкінці ХІ - початку ХІІ століття і котру після її виходу у наступному році безкоштовно роздали всім прочанам першого масового паломництва галичан у святі місця.

До вищезазначеної інформації про одного з паломників з Городища Королівського Йосафата Гамкала додамо й кілька інших штрихів. Як розповідають у родині, він відійшов у кращі світи у жнива: вийшов на обійстя, щоб пересвідчитись, чи добре укладають привезені з поля снопи, подивитись на фактично підсумок роботи родини за рік - і серце навіки зупинилось... І цей відхід у вічність є доволі символічним та знаковим і, як для хлібороба, міг би вважатися ласкою неба - безболісно відійти за обрій в час потіхи від дарунку поля. У Йосафата Гамкала, як ми уже сказали, було п’ятеро дітей: Лука (Луць), Яків, Федорій (Федь), Роман та Катерина. Всі сини були кремезної статури, смугляві, кучеряві. Окрім Якова, який оженився у с. Ляшки (нині - с. Горішнє Миколаївського району), всі решта обзавелися сім’ями у рідному селі, де жили з результатів праці рук своїх. Не менш цікавий і такий факт: двоє онуків Йосафата Гамкала присвятили своє життя служінню Всевишньому - Юстина Гамкало з Горішнього прийняла монаший постриг, опинившись у Франції, а Іван Балук з Городища Королівського, закінчивши перед Другою світовою війною духовну семінарію, був парохом у одному з населених пунктів Ходорівщини, а відтак жив і працював на духовному поприщі, аж до трагічної загибелі в автокатастрофі у Буенос-Айресі (Аргентина).

Якось один з нащадків прочан з Городища Королівського, нині житель Києва, написав у соціальних мережах такий заклик: зізнавайтеся і гуртуйтеся всі, чиї прапрадіди їздили зі Шептицьким у Єрусалим. Подумалось: якби так можна було зібрати на одну з найближчих річниць цієї, без перебільшення, знакової поїздки у Єрусалим нащадків, скажімо Йосафата Гамкала, то біля дерев’яної сільської церкви Покрови Пресвятої Богородиці, щоб згадати цю славну минувшину і належним чином вшанувати пам’ять про вітця роду, то принаймні нині можна цілковито запрошувати хоча б жительок згаданого села Анну Лижник, Софію Гірняк, Зеновію Кутянську, Олександру Кришевську (правнучок Йосафата Гамкала і, водночас, онучок його сина Романа Гамкала), Бартків Марію (онучку Катерини Гамкало, яка була донькою паломника, про якого ведемо мову). Їм нині - від 60 до 83 років). Звісно, не кажучи про багатьох інших правнуків та праправнуків і праправнучок, які нині живуть не тільки в Городищі, але й у Ходорові, Новому Роздолі, Отиневичах, Кам’яному, Львові, Чернігові, Чернівцях, Ялті, Миколаєві, Херсоні, ба й навіть у Росії. Як, зрештою, і у Європі та Америці... Та мимоволі виникає інше запитання: чи кожен нащадок тримає в родинній пам’яті цей непроминущий вузлик, розв’язавши якого буде неодмінно, як нам видається, приємно враженим від усвідомлення “альфи” і “омеги”, від відчуття коріння і крони дерева роду, іншими словами - яких дідів ми правнуками і праправнуками є.

До речі. Цьогоріч, згідно з постановою Верховної Ради України від 17 червня 1914 року в Україні, а на Львівщині, де 2015-й оголошено Роком Шептицьких, й поготів, широко відзначатиметься 150-річчя від дня народження митрополита УГКЦ кир Андрея (душпастир народився 29 липня 1865 року у с. Прилбичі Яворівського району). Як зазначається в анонсах до цієї далеко непересічної події, у рамках святкувань (до оргкомітету входить і наш земляк лауреат літературної премії імені Т. Шевченка Ігор Калинець) передбачено провести ряд заходів, які б належним чином вшанували велета духу, поновили у народній пам’яті непроминущі штрихи образу цієї колоритної постаті нашого народу, України, цього великого будівничого української греко-католицької церкви, яка на стрімких поворотах історії нашої Вітчизни всіма зусиллями намагалась зберегти та примножити складові національного духу як і ідентичності українців.

І хай цей невеличкий екскурс у минуле, в якому сплелися у тугий вінок стежини наших краян та Владики, стане великому сподвижнику віри достойним букетом пошанівку.

Ярослав ЛИЖНИК,

член Національної спілки журналістів України. с. Городище.


Надрукувати  

Відео

Презентація нового роману Роксолани Сьоми "Світи суміжні"

Виставка народного одягу Жидачівщини

Виставка "Жидачівщина в полум’ї революції та російсько-української війни"

Народний часопис Жидачівщини "Новий Час"

81700, Львівська обл., Жидачівський район, місто Жидачів, ВУЛИЦЯ ЧАЙКОВСЬКОГО, будинок 1

Тел./факс: 032-393-14-01,

068-506-23-83

Відділ реклами: 093-240-40-56

E-mail: info@newtime.lviv.ua

Головний редактор: Андрій Данилець

Редакційна колегія: А. Данилець, О. Франків

Завідувач відділу: Оксана Франків

Відповідальний секретар: Іван Кофлик

Оглядач: Марія Татчин