Василь Гулкевич: «Чорнобиль – біль, який не відпускає» Друк
Вівторок, 26 квітня 2011, 14:04

26 квітня 1986 року весь світ здригнувся від жаху масштабної трагедії, що сталася на півночі тоді ще радянської України.

Радіація забруднила десяту частину країни. Понад 100 тисяч людей потребувало негайного відселення із зони забруднення радіонуклідами. Територія відчуження зайняла 2044 кв. км - територія, на якій були міста Прип’ять, Чорнобиль та ще 74 села Чорнобильського та Поліського районів Київської області. Про масштаби біди, що спіткали їхню батьківщину, поліщуки (в епіцентрі трагедії опинилось українське Полісся) навіть не здогадувались. У той час, як тисячі вогнеборців, солдат намагалися приборкати розірваний четвертий реактор Чорнобильської АЕС, жителі довколишніх районів жили розміреним життям, займалися буденними справами. Звісно, ходили незрозумілі чутки про страшну аварію. Але ніхто тоді не розумів, у якому пеклі опинився. А ще святковий першотравневий парад, запевняння влади, що нічого страшного не сталося, заспокоювали людей.

Практично нічого певного про те, що відбувається у Чорнобилі, не відали й сотні тисяч медиків, які в перші дні, місяці виконуючи свій обов’язок. Вони поїхали у «зону відчуження», щоб надавати допомогу відчайдушним сміливцям, які ціною власного життя та здоров’я, надлюдськими зусиллями спиняли силу атомної енергії, аби врятувати дітей, жінок, підтримати селян у їхній тоді ще неусвідомлюваній біді.

Одним із перших, хто виконував свій обов’язок і без зайвих слів, просто знаючи, що так треба, поїхав у просякнуте радіацією Полісся, був і хірург із багаторічним стажем, а сьогодні завідувач терапевтичним відділенням Ходорівської районної лікарні №2 Василь Трохимович Гулкевич.

Молодий, але вже досвідчений (працював 14 років) хірург, начмед лікарні навіть не міг підозрювати, що два тижні свого життя проведе у радіаційно небезпечній зоні, а тим паче, що йому доручать керувати групою і на його плечі ляже відповідальність за сотню таких як він медиків.

А взагалі, замість нього, розповідає Василь Трохимович, мав їхати інший хірург I категорії (відбирали саме таких), але через сімейні обставини не зміг. Тому жереб випав саме п. Василю.

- Коли ми вже приїхали до Львова, виходить завідувач обздороввідділом, начальник, який займався комплектацією груп, і каже: «Головним лікарем Поліської лікарні буде Гулкевич». Так 3 автобуси із 101 пасажиром поїхали до Поліська. До складу нашої групи входили не лише медики Жидачівського, а й із Бродівського, Буського, Городоцького, Кам’янко-Бузького, Мостиського, Миколаївського, Перемишлянського і Пустомитівського районів. Також були серед нас і окремі лікарі обласної клінічної лікарні.

Ми собі не уявляли масштабів цього лиха. Вже приїхавши на місце, зрозуміли. Коли бачиш (надворі червень) достиглі червоні вишні просто спадають на землю… Ніхто їх не зриває, не їсть, бо вони радіоактивні.

Приїхали о 2 годині ночі, а о 8 ранку вже маємо приступити до обов’язків. Всі медики лікарні, які працювали до нас до цього часу, мали виїхати на «курорти». З 70 лікарів залишилося 4. Якось прилаштувавши своїх людей на нічліг, щоб хоч годину-дві перепочили з дороги, почав планувати куди і по яких відділах розподілити колег. Це доводилось робити в умовах повного невідання ситуації, навіть не знаючи елементарного: розташування лікарні й відділів. Але до ранку все було організовано належним чином: працювали хірургія, терапія, неврологія, інфекційний відділ, швидка допомога. Не було лише акушерського та дитячого відділень, оскільки ні вагітних жінок, ні дітей на той час вже не мало бути у районі.

Робочий день тривав 12 годин (від 8 год. ранку до 20 вечора). Не було ні вихідних, ні святкових. Із цієї групи 35 осіб працювало в поліклініці, 15 - в терапевтичному відділенні, 12 - в хірургії, 4 - в неврології, 5 - гінекології, 7 - у лорвідділі, 3 - в очному, 2 - в інфекційному, 2 - в приймальні, а також на швидкій допомозі та у відділеннях сільських лікарських амбулаторій, фельдшерських пунктах. Крім львівських медиків, також перебували 66 медичних працівників із Чернівецької області та 35 - Донецької. У самому райцентрі Поліський тоді проживало 12 тис. населення, у районі - більше 20 тисяч. Райлікарня була розрахована на 285 ліжок за мінусом дитячих і акушерських. Медикам доводилось обслуговувати як ліквідаторів, так і населення.

Усі хворі із звичайними захворюваннями госпіталізовувались у терапевтичне відділення та хірургію, - розповідає далі Василь Трохимович. - Ті ж хворі, в яких були підозри на променеву хворобу, одразу ж направлялись із супровідним листом «з Чорнобильської зони, з Поліська» до Києва в інститут онкології.

- А вас попереджали про радіацію?

- Тоді нам ніхто нічого не казав про рівень радіації, про те, яка небезпека нам загрожує.

Серед нашої групи працювали чотири дозометристи, які їхали в зону й проводили заміри рівня радіації. Я не можу сказати за тих, хто працював у 30-кілометровій зоні, але ось такий наочний приклад. У той час спека була нестерпна, територію лікарні та вулиці так часто поливали водою, що вони навіть не встигали висохнути. При лікарні діяла військова лазня, де можна було обмитися (хоч поруч протікала ріка, та купатися в ній не можна було – страшна радіація). Так ось один із дозометристів додумався заміряти радіаційний фон тієї води, що стікала по канавах із лазні після вмивання. Про результати своїх замірів він не захотів нам сказати.

Біля лікарні стояла лавка, на якій ми часто любили відпочивати. Ніхто не звертав уваги на те, що просто під нею розташований каналізаційний колектор, у який стікає вода після змивання асфальту й що ми практично сидимо на радіаційних випромінюваннях. Коли зрозуміли, одразу ж лавку перенесли. Та ми ще не знали про патологічні зміни, про те, що несе з собою радіація. Цього тоді достеменно не знали й великі вчені.

- Чи доводилось перебувати в 10-кілометровій зоні?

- Лише одного разу побувати недалеко від реактора. Комусь стало зле, викликали нашу «швидку», проте нас на територію зони не пустили, лише винесли хворого.

Медикам доводилось рятувати людей не лише у стінах лікарень, а й буквально силоміць витягувати із забрудненої зони. Під час виїздів на фельдшерські пункти лікарі «відловлювали» людей, які поверталися разом із дітьми до домівок. Люди не хотіли розлучатися із рідними, особливо дітьми. Дехто переживав за господарку. Лікарі навіть змушені були писати розписку, що корову, як тільки господарі виїдуть, заберуть на ферму, а після їх повернення знову повернуть. Вдавались до різних хитрощів лише, щоб переконати людей поїхати.

- Були такі села, - продовжує Василь Трохимович, - де можна було працювати більше 4 годин. У селах Нівецьке, Черемошна перебувати довше було небезпечно, а от за якихось 30 км село Радинка було відносно безпечне для перебування.

Робили все можливе, щоб уберегти, переконати людей не повертатися додому. Пригадую, це було на Зелені свята, на цю саму пору випали і святкування Дня медика. Ми з 6-ї ранку разом із працівниками райкому партії, райвиконкому виїхали по дільницях «витягувати» дітей. Мені пощастило, за першим заїздом вдалося зібрати і вивезти в безпечну зону всіх дітей. Як зазвичай буває на Зелені свята, випав дощ. Ми всі мокрі, втомлені зайшли до будинку культури, де на 15.00 було заплановано святковий захід. Звісно, тоді ніхто не думав про веселощі. В клубі зібралися медики, прийшло кілька десятків місцевих жителів. Хочу зауважити, що в такі важкі часи люди швидко знаходили спільну мову. Біда гуртувала. Цієї єдності сьогодні не відчувається.

Відбулися збори, нас привітав голова райвиконкому, кілька теплих слів сказали керівники груп, і всі розійшлися.

Кожним учасником ввіреної йому групи Василь Гулкевич пишається й до сьогодні. При згадці про колег ледь-ледь стримує емоції.

- Я практично нікого з них до цього не знав, знайомий був всього із 9 людьми. Після цих двох тижнів спільної праці ми стали як одна команда. Всі віддано виконували свою роботу. Коли від’їжджали - хворі плакали…

Із нашого району, згадує Василь Трохимович, це були медсестра Дарія Ільківна Павлів, у якої згодом діагностували пухлину молочної залози з метастазами, гастроентеролог Жидачівської райлікарні Галина Омелянівна Шурма – перша, хто померла із їхньої групи, померли й Іван Корчан, що працював на швидкій, та лікар-терапевт Олег Володимирович Королюк.

А також медсестра Ходорівської райлікарні Богдана Богданівна Фурикевич, Валентина Миколаївна Стрийська, старша медсестра інфекційного відділення Жидачівської лікарні Любов Григорівна Куцик, лаборант Ірина Миколаївна Яворська, медсестра Любов Захарівна Гулей. Іван Андрійович Витрахівський і Ярослава Карпінська – учасники групи другого заїзду.

- Хочу відзначити відданого свого колегу Олега Королюка. Це був лікар, який дійсно виконував всі функції дільничного терапевта. При ньому постійно був великий портфель, наповнений амбулаторними картками своїх пацієнтів. Він знав історію хвороби кожного з них. За свою лікарську практику я не пригадую більш виконавчого доктора аніж Олег Володимирович. На жаль, його вже немає серед нас.

Після повернення додому жодного особливого, дбайливого ставлення влади до себе Василь Гулкевич не відчув. Все, чим обмежилась держава в подяку за рятування людських життів, – безкоштовна путівка у дешевий профілакторій у Херсонській області, посвідчення учасника та можливість придбати дефіцитні продукти в гастрономі для чорнобильців.

Згодом, як і всі учасники Чорнобильської трагедії, медики згуртувалися у спілку «Союз Чорнобиль», яку очолював Василь Гулкевич. Але проіснувала вона недовго. Чи то через інертність самих учасників, чи від безнадії, достукатись до владних кабінетів, знайти підтримку й розуміння.

У чергові ювілейні роковини Чорнобильської трагедії Василь Трохимович мріє, як і 10 років тому, зібрати всіх ще живих учасників групи й у тісному колі згадати імена померлих, помолитися за їхні душі та за здоров’я ще живих.

Досі Василь Трохимович бережно зберігає зошити, у яких вже на пожовклих аркушах досі видно старанно виведені імена, прізвища, посади медиків - учасників ліквідації наслідків Чорнобиля. Практично про кожного з них лікар пам’ятає. Він довго не робив на цих аркушах нових відміток. Перший свіжий запис з’явився лише тоді, коли померла перша жертва Зірки Полин.

Від Зорі Полину

Хай хранить Всевишній

Наші покоління,

Ті, що після нас.

Нам в житті судилось

Лікувати ближніх,

Ну а наші рани

Залікує час.

Це уривок вірша, якого ходорівська поетеса, медик за фахом Галина Охоцька написала на 15 роковини Чорнобильської трагедії. Вже минуло чверть століття, а ці слова не втратили свого болісного звучання й сьогодні.

Оксана ФРАНКІВ.