Любов до Батьківщини не знає кордонів.
Суспільство Жидачів – одне з найдревніших міст України
Жидачів – одне з найдревніших міст України PDF Друк
Понеділок, 29 вересня 2014, 13:29

Коли у 1147 році князь Долгорукий на болотах річки Москви вирішив закласти перший зруб, Удеч у 1164 році вже був великим торговельним центром з кам’яницями…

Жидачів як місто завжди займало важливе становище. Починаючи від часу першої офіційної згадки й до сьогодні воно є важливим адміністративним центром.

На території сучасного міста перші поселення з’явилися ще в давню епоху. Археологами на території старого поселення досліджено знахідки, які відносяться до епохи енеоліту, черняхівської культури, культури ранніх слов’ян, раннього і пізнього середньовіччя.

Місто було засноване у часи Київської Рус, перша згадка про яке датована 1164 р. Саме під цим роком у Воскресенському та Іпатіївському літописах описана велика повінь в Галичині, під час якої загинуло 300 осіб, які везли сіль до Удечева.

 

У документах XIV-XVII ст. згадуються різні назви міста: Зудачів, Судачів та ін. У грамотах 1394 і 1397 років, писаних староукраїнською мовою, місто згадується як Зудачів. У подальшому назва видозмінювалась і врешті закріпилась як Жидачів. Є безліч трактувань, від чого походить назва міста. Але, якби там не було місто, займало важливе стратегічне значення, навіть попри те, що в історії Жидачева були більш ніж трагічні сторінки.

 

1241 року до міста підійшли монголо-татарські орди, але взяти укріплене місто не змогли, хоча завдали йому чимало руйнувань.

Через 16 років (1257) древнє місто знову потерпає від руйнування. Цього разу військо Данила Галицького нанесло жорстокий удар по позиціях монголо-татар та війську бояр, які перейшли на бік орди, зрадивши князя.

З огляду на древню логістику, Жидачів мав вигідне положення і виконував важливу роль у економічно-торговельних відносинах між князівствами Галицько-Волинським та Київським. Цьому сприяло й розташування міста на тоді судноплавній артерії - ріці Стрий. Досі збереглася назва урочища Кораблище як нагадування про те, що поблизу міста знаходився річковий порт. Через Жидачів проходив сухопутний торговельний шлях зі сходу на захід, яким жидачівські купці добирались до міст Польщі, Німеччини, Угорщини та інших країн. Об’єктами купівлі-продажу були хліб, м'ясо, сіль, птиця, риба, шерсть, тканини, одяг, ліс. Пізніше в Західну Європу вивозили деревне вугілля, смолу, сільськогосподарські продукти.

«Базиївка» та «Замчище»

На древність міста до сьогодні вказують не лише письмові згадки, а й залишки валів колись міцних та багатолюдних городищ. Древній Удеч (Зудеч) формувався із двох городищ, розташованих одне від одного на відстані 800 м. Велике західне городище займало територію теперішньої гори «Базиївка», а східне городище розкинулось в урочищі «Замок». На його місці з другої половини XIV ст. був побудований польський замок.

Між згаданими городищами також були розташовані шість неукріплених поселень, які, очевидно, також входили до структури Удеча. Між двома городищами в районі старого русла ріки (урочище Кораблище) найімовірніше й розташовувалась річкова гавань, а в урочищі Болоня могла знаходитися головна торговельна площа древнього руського міста.

3 вересня 2009 р. Постановою Кабінету Міністрів України обидва городища «Базиївка» та «Замчище» внесено в Перелік об’єктів культурної спадщини національного значення. Об’єктам надано охоронні номери №130016-Н та №130016-Н відповідно. В Переліку городища зазначені під назвою «Зудечів».

Польський період в історії Жидачева

У другій половині XIV ст. Жидачів, як й інші галицькі міста, потрапляє під владу польських королів.

З 1435 р. Жидачів став центром староства, яке входило до Львівської землі Руського воєводства. Містом керував магістрат на чолі з війтом. Українці в магістраті були представлені радниками і бургомістрами. Але згодом часи змінилися, і виборне право перейшло до короля: замість міщан війта став призначати король, більше того призначав урядника з числа польських феодалів.

У той час був побудований на місці старого городища замок, який відігравав важливу роль. Адже саме тут довгий час (дослідники вважають до кінця XVIII ст.) були збережені адміністративні будівлі староства Жидачівського повіту, де зберігалися офіційні документи. Сам замок був відділений від міської забудови озером. Посеред озера була споруджена дамба, що з’єднувала місто із замком.

1448 р. Ян з Чижова, краківський каштелян, староста Жидачева і Кракова, закликав міщан на добровільних засадах відновити і укріпити замок. При цьому міщани висунули умову: що в подальшому, якщо замок буде знищено, жителі міста не зобов’язані знову його відновлювати чи ремонтувати. Проте в під час загрози нападу ворогів міщани зобов’язувались його охороняти.

1648 року, у розпал визвольної війни під проводом Б. Хмельницького, в Жидачеві розгорілось повстання, яке очолили священик Ілько та його зять Федір. Повстанці штурмували замок та знищили багато книг і документів.

1661 р. була складена «Люстрація», в якій описано структуру замку, деякі його внутрішні будови. За описами, в цей період, укріплення замку складалося з дерев’яного частоколу. Кути посилювали 4 дерев’яні вежі. У цей час на території замку був храм.

1767 р староста Жидачева Міхал Жевуський планував за власний кошт відбудувати замок, проте цьому не судилось статися.

Найвідоміша, подія пов’язана із Жидачевом, - 1676 рік. Тоді Ян ІІІ Собєський, готуючись до війни з турецькими загонами Ібрагіма Шайтана, став біля міста табором. Бої тривали майже місяць, вирішальною стала битва 17 жовтня 1676 р. Ян ІІІ Собєський біля Журавна підписав з турками мирну угоду, відібрав 12000 полонених, яких гнали в ясир, та відслужив урочистий молебень з приводу перемоги. Святкова меса служилася в костелі Жидачева.

Місто та довколишні землі часто переходили від одного власника до іншого. Так, Владислав II Ягайло подарував Жидачів своєму братові князю литовському Свидригайлу, а той у свою чергу своєму родичу Федорові Любартовичу, від імені якого управляв містом боярин Ленко. Саме цей боярин є автором грамоти, написаної староукраїнською мовою і датованої 1424 р. Цю грамоту вперше прочитав, дослідив та опублікував Маркіян Шашкевич у першому виданні «Русалки Дністрової», що вийшла друком у Будапешті 1837 р. У грамоті йдеться про розмежування земель Острова і Дрохвичів. Маркіян Шашкевич справедливо називає цю грамоту однією з пам’яток староукраїнської мови.

Власники земель Жидачівського староства часто вирізнялися жорстокістю, зловживаннями. Так, сім’я Одровонжів увійшла в історію міста не за кращими спогадами. Як власники земель, вони поводили себе зухвало й всіляко зловживали владою, порушуючи закони та вдаючись до насильства й захоплення власності місцевих жителів. Особливо відрізнявся жорстокістю й зловживаннями Андрій Одровонж. Коли в 1465 р. він помер, його брат Ян разом із землями в спадщину отримали більш як 300 скарг на Андрія.

Попри заборони траплялися випадки, коли старости й далі зловживали своїм становищем і притісняли жителів міста. Так, 12 березня 1603 р. король Сигізмунд III видав спеціальний указ, яким гарантував жителям захист і безпеку від зловживань старости Паневського. Проте це не дало результатів. Тоді 28 серпня 1607 р. Сигизмунд III дав міщанам «залізного листа», яким гарантував безпеку від зловживань старости, а коли й це не допомогло, 27 березня 1615 року старосту Паневського було відсторонено з посади.

У другій половині XVII ст. Жидачів занепав. Епідемія холери, що спалахнула 1676 р., викосила понад половину населення міста. У зв’язку з цим Варшавський сейм змушений був тимчасово звільнити Жидачів та довколишні землі від податків.

Для того, щоб економічно підняти землі Жидачівського староства, король Август II дозволив у 1702 р. в місті проводити чотири ярмарки в рік.

Жидачів під австрійським пануванням

Після 1772 року Галичина підпала під владу Австрії. Для Жидачева мало що змінилося. Містечко майже не розвивалося. У відкритій в 1789 р. німецько-єврейській дворічній школі навчалось лише 40 дітей. Української школи не було.

Після відміни кріпосного права та земельної реформи 2336 моргів землі зберіг за собою граф Скарбик, а більше як 2500 жителів ділили 3206 моргів. Багато безземельних міщан змушені були йти в найми або шукати кращого світу.

На початок XIX ст. в Жидачеві нараховувався 461 будинок і 2647 жителів, серед яких 1304 – українці. 1873 року відкрито народну школу, де навчалося 197 учнів. 1893 р. школа реорганізована в шестикласну з польською мовою навчання. 1907 р. силами громади була відкрита бурса, але проіснувала вона недовго.

Жидачівці пережили й лихоліття Великої війни. Місто значно постраждало під час боїв між австрійськими та російськими військами. Грабежі й вбивства відбувалися під час відступу обох армій. Підозрюваних у симпатії солдатам російської імперії місцевих жителів арештовували. Так, у концентраційному таборі «Талергоф» опинилися А. Гивель, І. Ткачик, А. Бобик, М. Гордишинський, І. Скоробагатий, Д. Богоніс та інші жителі міста.

Незважаючи на економічні та політичні негаразди, Жидачів жив своїм громадським та культурним життям, пробуджувалась національна свідомість, українці гуртувалися у єдину монолітну силу, що чимраз ставала організованішою й впливовішою, з якою мала рахуватися спершу польська, а потім і радянська влади.

У 1914 р. жидачівці відзначили 100-річчя з дня народження Тараса Шевченка. З нагоди цієї знаменної події в місто з концертом була запрошена всесвітньовідома оперна співачка Соломія Крушельницька.

1910 року на громадську складчину збудовано Народний дім, на сцені якого неодноразово виступали театр ім. Тобілевича та трупа Стадникової, стрийські та львівські хорові й театральні колективи.

Під час Першої світової війни та визвольних змагань багато жидачівців записалися у лави Українського Січового Стрілецтва та Української Галицької Армії.

Дозріває громадський рух. У Жидачеві організовано філію «Просвіти», яку очолив о. Омелян Левицький. У просвітницькій роботі активну участь брали О. Стасинівна, родини Найди, Матури, Костирки, Дубики, Сивики, Калиновичі, Климковичі.

Утворюються кооперативні та спортивні товариства. Активну діяльність ведуть Союз українок, Пласт.

Окрім трагічних подій Другої світової війни, пам’ятною стала й осінь 1942 р., коли велика повінь залила майже всю Дністровську низовину. Це лихо спричинило голод і зубожіння. Тоді в Жидачеві організовується Український Допомоговий Комітет, головою якого став о. Павло Чехут. Комітет займається організацією допомоги потерпілим від повені, висилкою дітей на Поділля та культурно-просвітницькою діяльністю.

Як бачимо, для допитливого читача відкриваються знайомі й ще не пізнані сторінки багатої на події, дивовижної, цікавої, повчальної 850-літньої історії одного з найдревніших міст України Удеча-Жидачева.

 

Пошук вакансій

Передплата

електронної версії часопису

1 місяць – 10 грн.,

3 місяці – 30 грн.,

6 місяців – 60 грн.,

12 місяців – 120 грн.

Замовляйте надсилайте на:

newtime1990@ukr.net

Останні коментарі