Про те як бориницькі футболісти перемогли команду німецьких військових Друк

За перших «совєтів» ліквідація всього українського набула системного та масового характеру. У цьому аспекті «визволителі» зі сходу суттєво перевершили своїх польських попередників. Але, ліквідувавши усі надбання, які створювалися десятиріччями, вони взамін нічого нового не запропонували. Про сільський футбол й мова не йде, більшовики не спромоглися до 1941 року навіть чемпіонат області провести, обмежившись декількома пропагандистськими матчами та неповноцінним кубком Львівщини, у якому взяли участь переважно команди з обласного центру.

 

Кардинально змінилася ситуація із приходом німців. Галичина, на відміну від решти території України, була включена до складу генерал-губернаторства з центром у Кракові. А українці отримали досить широкі можливості у багатьох сферах суспільного життя, зокрема у футболі. Достатньо сказати, що за три воєнні роки було проведено два повноцінних розіграші кубка краю, а у 1943 році - чемпіонат (крайова ліга). Але у цих турнірах брали участь переважно міські команди. Однак це не означає, що сільський футбол був у занепаді. Футбольні матчі стали звичним явищем і відбувалися практично кожного недільного дня. А за суперників місцевим командам досить часто ставали команди, складені з ... вояків німецьких та угорських військових підрозділів, серед яких не бракувало вправних футболістів. Зокрема такий футбольний матч відбувся 1943 року в селі Бориничі Жидачівського району (тоді Новострілищанський район). Там на залізничній станції два тижні стояв німецький бронепоїзд. Німці взнали, що в селі є футбольна команда, і запропонували зіграти. Матч завершився з рахунком 2:0 на користь місцевої команди. Обидва переможні голи у ворота суперника реалізував Маланчук Григорій Іванович 1923 року народження.

 

І не завжди двобої завершувалися на користь військових. Але трагедії з цього окупаційна влада не робила, а українці свої перемоги не героїзували. Так, як це зробили комуністи з так званим «матчем смерті», що відбувся у м. Києві під час війни.

Восени цього ж року Маланчук Григорій пішов на війну. Був сапером і дійшов аж до Берліна. Нагороджений орденом червоної зірки. У 1946 повернувся додому, одружився. Подальша його доля склалася трагічно. 1947 року за анонімкою сусіда був засуджений на 10 років і вивезений у Магадан. 1957 звільнився і приїхав до Львова, але КДБ дав йому 24 години, щоб покинути Україну. І знов повернувся у Магадан. Цього ж року до нього переїхала дружина Cтефанія. У них народилося двоє діток - син Богдан і дочка Галя. Помер у 1964 році. У 1991 році був реабілітований посмертно.

Про цей цікавий факт з історії села нам розповів Роман Маланчук, стрийко якого й забив ці переможні голи у ворота німців.