Любов до Батьківщини не знає кордонів.
Особистості Михайло Титикало: "Якби я пішов тоді у Верховну Раду, все могло б бути інакше..."
Михайло Титикало: "Якби я пішов тоді у Верховну Раду, все могло б бути інакше..." PDF Друк

З нагоди Дня Незалежності Президент України Петро Порошенко відзначив державними нагородами більше 250 осіб. У списку нагороджених є й 18 львів'ян, серед яких депутат Львівської обласної ради Михайло Титикало.

Михайло Титикало належить до тих людей, які на Жидачівщині є впізнаваними. Він ніколи не мав безпосереднього стосунку до влади, але його прізвище знають, бо хто не знає директора комбінату? Байдуже, що на ЖЦПК Михайло Федорович не працює вже більше 15 років, після нього було кілька керівників, але серед людей, Титикало асоціюється з комбінатом. І коли мова заходить про підприємство, мимоволі спливає прізвище Титикала.

 

Він має досить непростий характер. Відповідальний і вимогливий до себе й інших, він в окремих ситуаціях може бути жорстким і авторитарним у прийнятті рішень. Інакше він не був би Титикалом, якого ми всі знаємо.

 

З ним нашому брату журналісту цікаво спілкуватися. У свій час Михайлу Федоровичу довелось зустрічатися з багатьма відомими сьогодні людьми. Він відверто розповідає про ту «співпрацю» чи спілкування, хоча видно, що до деяких своїх «знайомих» як, скажімо, Бродський, Суркіси у нього неприхована відраза.

- За що у вже далекому 1999 році Вам дали орден «За заслуги» ІІІ ступеня? І чому так сталося, що наступну нагороду довелося чекати аж 18 років?

- Нагорода у вже далекому 1999 році - це результат того, що Жидачівський комбінат відродився. Підприємство запрацювало на повну потужність. Було ліквідовано заборгованості по заробітній платі й проведено велику роботу по реконструкції виробництва. Комбінат став на той час привабливим підприємством, успішно вийшов з економічної кризи 90-х років.

- Оцінили Вашу роботу… і «попросили». Що пішло не так? Чи не нашкодив приїзд Президента Кучми на комбінат і хто сюди привів Медведчука з Суркісом?

- Виходить, що я. Бо ми виготовляли папір для «Київських відомостей». І коли Кітчігін продав «Київські відомості» Суркісу й Медведчуку, вони «прийшли» до мене. А далі - приватизація. Їх не цікавив розвиток комбінату. Їх цікавило більше, як витягнути з комбінату, ніж його розвиток. Мене попросили піти, сказавши, що наші інтереси розходяться. Я пішов на Кохавино.

- А потім був «Дунапак-Україна», який за іронією долі розміщувався поряд з комбінатом.

- Звідки взявся «Дунапак» в Україні? Я був знайомий з директором угорського Чепельського підприємства по виробництву тарного картону п. Галлі. У холдингу Принца Хорна Галлі очолив дивізіон із виробництва гофротари, в який входило 9 підприємств, які були розташовані у Східній і Центральній Європі. Він погодився зайти в Україну спочатку по виробництву мішків. Так появився «Дунапак – Україна» в Жидачеві. Була надзвичайно перспективна задумка. Вони добре мене знали, тому нічого дивного, що ***дізнавшись, що я пішов з комбінату, запропонували очолити їх підприємство. При цьому пообіцяли, що в них великі інвестиційні проекти в Україні, маючи на увазі, що потрібно буде побудувати два великі заводи по гофротарі.

Це австрійське підприємство, і там чіткі правила гри. У нас в Україні чітких правил гри не було, і все вирішувалося дуже складно. Коли «Дунапак» заявив, що хоче будувати цех гофротари і в Жидачеві мають поставити малий гофроагрегат для виробництва мікрогофри – почалася війна з Жидачівським комбінатом. «Дунапак» знімали з реєстрації, почалися суди. На це пішло майже два роки. Це був втрачений час.

- Власники ЖЦПК боялися, що Ви станете їхніми конкурентами по гофротарі?

- Так. Але не це було головне. Комбінат почав воювати з «Дунапаком», бо його власники медведчуки-суркіси, які тоді мали серйозні важелі впливу на прийняття рішень на будь-якому рівні, через свого представника Рубана просто хотіли довести : «ребята, ви з ким тягаєтесь»… На такому рівні народилося рішення суду про те, що «Дунапак» неправильно зареєстроване підприємство і його таким чином треба ліквідувати рішенням суду...

Довелося перереєструвати підприємство вже на півдні, а виробництво перенести до Ходорова. У Ходорові мав бути великий гофрозавод потужністю 150 млн. кв. м, була виділена 11-гектарна площадка. У Цюрупинську почали проектування й будівництво заводу, і в червні 2009 збиралися його запускати. І тут економічна криза... Мене викликають в Будапешт на нараду і кажуть, що «ми прийняли рішення про те, що заморожуємо даний проект через світову кризу і що буде в Україні - не знаємо». Я спробував їм доводити, що Україна - це не Європа по веденню бізнесу, що у нас усе по-іншому і треба продовжувати реалізовувати проект. Але мені дали зрозуміти, що рішення прийнято і зі мною не обговорюється.

Зрозумівши це, я поставив їм свої умови подальшої роботи, бо працювати «сторожем» не збирався. На цьому наша співпраця й закінчилася.

Вони на 3 роки заморозили цюрупинський проект. В результаті він став неперспективним, бо коли вирішувалось питання, звідки брати сировину для того заводу, я ж і цим питанням займався, ми вели переговори з Київським комбінатом на високому рівні власників. Київський комбінат підтвердив, що забезпечить нас сировиною. І що? За час, поки простоював завод у Цюрупинську, Київський комбінат побудував два гофрозаводи. І Київський комбінат цього року зробить десь 250 млн. кв. м гофротари (вся Україна - 900 млн. кв. м). А тоді Київський комбінат нічого не робив. Тоді треба було рухатися вперед. Своє місце під сонцем захищати.

Я пішов, і на моє місце нікого не могли знайти. «Дунапак» спочатку очолював мадяр, потім поляк, зараз росіянин Белковський, який приїжджає раз у місяць на тиждень до Ходорова і в Цюрупинськ. Але незважаючи на те, що Цюрупинськ запустили уже 5 років тому і там стоїть обладнання потужністю 150 млн. кв. м, вони цього року не знаю, чи зроблять 50 млн. кв м. Вони загубили напрямок. У планах Принца Хорна було не тільки побудувати два заводи гофротари, а й завод по виробництву тарного картону і картону для гофрування потужність 400 тис тонн.

- Чи міг ЖЦПК бути базою для розвитку «Дунапаку»?

- Після протистояння «Дунапаку» і комбінату, судів Принц Хорн вже не хотів мати справи з комбінатом. Натомість вони за цей час побудували три гофрозаводи в Туреччині. Україну як перспективну країну відкинули. Я це називаю людським фактором.

Плюс довіра до України у західного інвестора пропала.

- Для нашої території «Дунапак» вже загублена перспектива?

- Думаю, що так.

- Чи вважаєте «втраченими» роки, які провели на цьому підприємстві? Як не як - 8 років…

- Не вважаю. Що там було позитивного: по-перше, знаю, як по-справжньому ведеться бізнес на Заході. У нас підприємство було невелике, але вимоги були ті ж самі, що й у величезних холдингах. Все було розписано, за все треба відповідати і все контролюється. Я переніс цей досвід на Кохавинську фабрику. Я це назвав «аналіз виробництва».

- І виходить, що цей досвід ведення бізнесу дав свої результати, оскільки нагорода, яку Вам вручили, - це оцінка «значного особистого внеску у соціально-економічний розвиток України та вагомі трудові здобутки і високий професіоналізм», як сказано у тексті Указу.

- Напевно, що так і є, бо на «Кохавинці» справді працюють стандарти європейського підприємства. Показники різні, але у нас є показник виробітку на одного працюючого. А це основний показник. Ми можемо говорити безконечно про заробітну плату, що в нас вона низька, це намарно, але поки ми не виведемо, скільки виробляє продукції одна людина, звідки платити заробітну плату. Я ввів цей показник. Наприклад, за серпень 2016 р. виробіток на одного працюючого був 97 973 тис. грн, у серпні 2017 - 126 121 грн, ріст - 128,7%. Якщо говорити у еквіваленті євро, то трішки більше 4 тис. євро. Скажіть, чи ми можемо платити зарплату 2 тис. євро, якщо продукції виготовляємо на 4 тис. євро. Не можемо. Назву стандарти, які були на «Дунапаку». Там було підприємство німецьке, два - австрійські. Так от, в австрійському і німецькому виробіток на одного працюючого 12 тис. євро, в Угорщині – 8 тис. євро. У мене в Жидачеві на «Дунапаку» було 5 тис. євро. Відповідно й зарплата: в Австрії і Німеччині була 1700-1800 євро, в Угорщині - 600-700 євро, а у нас на «Дунапаку» в Україні - 350-400 євро. Тобто, чим більше ти виробляєш, тим більшу ти може платити заробітну плату.

Як збільшити продуктивність? Зокрема на Кохавинській фабриці треба ставити більш сучасне обладнання. Ми старалися міняти обладнання на продуктивніше. І тому в нас кожного року росли натуральні показники по об’єму виробництва.

Ми платимо дивіденди, на які тратимо 10-12% прибутку, а решту йде на модернізацію.

- Проте, для того, щоб отримати державні нагороди, треба, щоб хтось десь згадав, запропонував кандидатуру.

- Подання підписав Синютка через обласну адміністрацію. Олег Михайлович був у мене на пуску котельні. Я запросив його до себе на Кохавинську фабрику. Я купив австрійський котел. Ми повністю будемо відмовлятися від газу. За котел заплатили 1 200 000 євро. Синютка приїхав подивився, і я побачив, що він оцінив наше підприємство. У лютому ми запустили котел, а в грудні - модернізовану папероробну машину. Олег Михайлович був на запуску паперової машини. Тоді до нього підійшов Ігор Костирко і жартома порадив мене нагородити. Олег Михайлович сказав тоді, що подумає.

- До речі, Ви тричі були депутатом обласної ради, працювали з багатьма керівниками області. Ваше враження від Синютки як керівника області.

- У мене більше позитивного, ніж негативного. Це людина, яка інтенсивно і напружено працює. З усіх губернаторів, які у нас були, я б назвав його другим. Першим все-таки був Сенчук. Він трудоголік і працює на результат. З негативного. Я сам керівник. Є керівники, які самі все тягнуть, а є - які використовують потенціал інших людей. Тобто вони збирають команду, і працює команда. Коли мене призначили керівником картонного цеху в Рахові, мені було тоді 24 роки. Я був інженер-електриком за освітою, а не технологом, мені було дуже важко. Я зрозумів, що якщо попробую все сам - то спалюсь. Тоді, пригадую, пішов «на поклін» до однієї старшої людини, яка у цеху працювала технологом, мала досвід. І кажу: «Лазаре Івановичу, якщо ви мені не допоможете, то я пропаду. Мене загризуть». Він мені відповів: «Якщо ти прийшов до мене, я тобі допоможу. Але ти робитимеш так, як я скажу. До тебе будуть звертатись, ти роби, що можеш, але сам рішення не приймай. Все собі записуй і кажи, що тобі треба подумати. А в кінці дня ми розглядатимемо питання і вирішуватимемо їх». Я так два роки з ним прожив. Японці кажуть: щоб стати добрим керівником, людині потрібно пропрацювати два роки. Приблизно через два роки він до мене підійшов і каже: «Ти знаєш, я тобі більше не потрібний, твої рішення кращі, ніж мої». Він звільнився, пішов у лікарню, а за 10 днів помер….

Я це все добре пам’ятаю, адже це визначило мій майбутній напрямок. Ти не можеш все знати, це виключено, але зібрати біля себе людей, яким ти можеш довірити вирішення питань, - це надзвичайно важливо. Синютка відноситься до категорії, який все робить сам. Бо як інакше можна зрозуміти, що в Жидачеві вже більше року немає голови райдержадміністрації. Виконуючий обов’язки Василь Татарин працьовитий, неконфліктний молодий чоловік. Призначив вже б і його, най би була людина з повноваженнями, а не виконуюча обов’язки.

- Сьогодні ми чи не всі нарікаємо на «бардак» у всьому. На Вашу **думку, що потрібно змінити у державі, щоб того бардаку позбутися. Бо чомусь у Вас нема бардаку. Питання кадрів, людський фактор.

- На держслужбу повинні приходити люди з державницьким мисленням, а не заробітчани. Хочеш заробітків – їдь в Польщу і заробляй. У нас в більшості на керівних посадах сидять або заробітчани, або бездарі. Заробітчани чекають, як дерибанити держбюджет, бо мають до нього доступ. А люди, які не мають розумових здібностей, не можуть приймати рішення, бо не знають, як це зробити, і це наша проблема. Кадри вирішують все. Система підготовки кадрів у державі взагалі не працює.

Коли мене призначали на посаду директора ЦПК, я проходив професійний відбір – це по лінії міністерства як людина, яка може принести користь для підприємства, а друге, я проходив і ідеологічний відбір - співбесіду у ЦК Компартії України, і це було набагато серйозніше, ніж в міністерстві…

Сьогодні багато випадкових людей приходить до влади. Як на мене, не можна в догоду політичній ситуації ставити на найвищі посади у державі людей, які ніколи не працював на державній службі. Може, Володимир Гройсман і був кращим мером в Україні, але мер це ще не прем’єр. А вчитися – час не дозволяє. Повинні бути якісь щаблі.

- На вашу думку, якою має бути мотивація, щоб держслужбовці хотіли працювати на державу і людей?

- Зарплата. Офіційна і висока. Пригадую, Синютка на облраді просив кошти на підвищення зарплати держслужбовцям. «Свобода» протестувала, казали, що краще ці гроші дати бідним… Бідний держслужбовець не може дбати про державу, бо він, дбаючи про державу, не може нагодувати свою сімю. Хочеш мати хорошого спеціаліста - плати йому хорошу зарплату. Коли я прийшов на Кохавинську фабрику, у нас з Жидачева може одна людина працювала, а тепер ми автобусом возимо. Я почав приймати нестандартні рішення. Якщо бачив, що ця дільниця дуже вузька, я з людиною укладав окремий договір і давав їй більшу зарплату. І вона виконувала свою роботу, й навіть ті горлопани (а у нас горлопанів дуже багато) підходили і казали: ви правильно дієте, ці люди знають свою справу, нам приємно з ними працювати. І вони біля таких людей почали рости, я і їм міг уже підвищити зарплату.

- Ви вважаєте, що себе зреалізували як Людина, бізнесмен, особистість, чи ви ще на шляху...

- Мені здається, що я міг зробити набагато більше і набагато краще.

- Багато з ким спілкуючись, ловив їх на слові, що, знаючи вас люди вважали, що Кохавинська паперова фабрика для Титикала - це дуже мало…

- Які золоті роки для керівника? Це 40-50 років. Це стільки сил і енергії, і вона пре, її треба кудись дівати Якщо не можеш дати їй розвиток, то починаєш витрачати на щось інше. І в той момент, в той час я не реалізував себе, допустив стратегічну помилку. Не знав, по якому шляху буде розвиватися капіталістична Україна, але вважав, що вона розвиватиметься за стандартами світового капіталізму. У нас воно пішло по- іншому, і перемогла політично кон’юнктура.

Хто такий політик – це незреалізований бізнесмен. Не можеш реалізувати себе в бізнесі - іди в політику. Я вважав себе хорошим бізнесменом, хорошим керівником. Реальна справа, реальна господарка – реальний результат. А виявилося - це невдячна справа. Якби я пішов тоді у Верховну Раду, все могло бути інакше. Не лише для Жидачівського комбінату і паперової промисловості України, а, напевно, для всієї цієї території. Я міг стати депутатом. Це було досить складно. Але це можна було зробити, якщо би я поставив собі це за ціль і йшов до неї. Ну так сталося.

А Кохавино… Що каже з цього приводу дід Ворон? Ти читав Мирослава Дочинця? Дід Ворон каже, що людина має працювати тяжко до 50 років, а після 50 так працювати, щоб отримати від цього задоволення. Так сталося, що мене з комбінату звільнили в 50 років, тому, працюючи на «Дунапаку» чи Кохавинській фабриці, я стараюся отримувати задоволення від роботи. Хоча я ще можу й напружитися…

Розмовляв Андрій ДАНИЛЕЦЬ.

ДОВІДКА

Титикало Михайло Федорович

Голова наглядової ради ПАТ «Кохавинська паперова фабрика».

Народився 10 лютого 1950р. в с. Крайниково Хустського району Закарпатської області.

У 1967р. закінчив Хустську школу-інтернат. Рік пропрацював маляром-штукатуром Рахівської картонної фабрики. В 1968 р. вступив на електроенергетичний факультет Київського політехнічного інституту, який закінчив у 1974р. та отримав диплом інженера-електрика.

З 1974р. працював на Рахівській картонній фабриці інженером-електриком, начальником картонного цеху, головним технологом, начальником виробництва. За цей час заочно закінчив з відзнакою Ленінградський технологічний інститут целюлозно-паперової промисловості та отримав диплом інженера-хіміка-технолога.

З 1981р. по 1986р. – головний інженер Ізмаїльського целюлозно-картонного комбінату. У 1986-2001рр. – генеральний директор Жидачівського целюлозно-паперового комбінату комбінату. У 1992р. навчався у США в Школі бізнесу ім. ФукуаДюкського університету, де і пройшов перші уроки ринкових відносин.

У 2002-2009рр. обіймав посаду директора іноземного підприємства «Дунапак-Україна», яке входить до складу Австрійського холдингу «ПринцхорнХолдінг», найбільшого у Центральній і Східній Європі виробника таропакувальних видів продукції (тарного картону, паперу для гофрування і гофроящиків).

З 1998р. є акціонером та головою наглядової ради ПАТ «Кохавинська паперова фабрика» - одного з найбільших в Україні виробників санітарно-гігієнічних виробів з паперу торговельної марки (ТМ) «Кохавинка». ТМ «Кохавинка» займає 2 місце по Україні за обсягом виробництва. Їй належить 18% ринку санітарно-гігієнічних виробів. Третину готової продукції фабрика відвантажує на експорт у країни Євросоюзу (Чехія, Угорщина, Румунія).

Особливих успіхів підприємство досягло за останні роки: у 2014р. придбали в Італії нову лінію з виготовлення виробів на втулці ( паперові рушники, рулони туалетного паперу-велетні). А в 2016р. збудували нову котельню потужністю 6 МВт, яка працює на відходах лісопереробки. Обладнання було закуплене в Австрійської компанії «PolytechnikLuft – undFeuerGmbH» і дозволило фабриці відмовитись від використання газу на технологічні потреби.

В тому ж 2016р. на місці старої папероробної машини була змонтована нова машина, поставлена на підприємство чеською фірмою «PAPCEL». Нова машина має в півтори рази більшу потужність.

Останніми роками, ва всіма показниками роботи підприємство визнається кращим платником податків, експортером року і лідером галузі. А у 2016р. і кращим промисловим підприємством України.

Одружений. Має доньку Ларису і сина Олександра.

 

Передплата

електронної версії часопису

1 місяць – 10 грн.,

3 місяці – 30 грн.,

6 місяців – 60 грн.,

12 місяців – 120 грн.

Замовляйте надсилайте на:

newtime1990@ukr.net

Останні коментарі