Любов до Батьківщини не знає кордонів.
Особистості Український "американець" Ромко Мацук
Український "американець" Ромко Мацук PDF Друк

Сьогодні українському американцю Роману Мацуку - 92 роки. Він народився у Жидачеві, а мешкає у США в Лонг Айленді.

Напевно, даючи життя єдиному сину, мама Романа не здогадувалася, що на його долю припаде стільки. Але то були непрості часи, коли щасливою була вже та людина, яка вибралася з того пекла Другої світової і залишилася живою.

За своє довге життя Роман Мацук був свідком багатьох історичних для України часів: він бачив, як у Львові у далекому 1941 році проголошували Незалежну Україну, він був у лавах дивізії «Галичина», про яку ми мало знаємо, а наші вороги, користуючись цим, сьогодні плюндрують і звинувачують більше ніж німецьких нацистів. Він сам себе зробив у Канаді і Америці, а коли Україна стала незалежною, у далекому 1991-му він стояв зі сльозами на очах і широко розправленими плечами під Київською міською радою, коли підіймали український синьо-жовтий прапор.

У Канаді і США спілкувався із визначними українськими особистостями і має на це свою, окремішню думку щодо української діаспори.

Він листувався і конгресменом Маккейном, президентом Обамою, багатьма відомими політиками і бізнесовцями. Йому подобається держава США, але каже, що хоче переїхати на старість сюди, на рідну землю, де пройшли дитинство і юність, де йому все близьке, рідне, своє…

 

Він чимось нагадує мені нашого Богдана Гаврилишина, теж великого Українця. Ті ж самі погляди, те ж переконання, що нам треба ставати економічно незалежними, а тоді й справжня незалежність прийде. Категоричний і простий, прямий і відвертий – таким побачив його я, таким пропоную, пізнати його і вам.

Все, що я знав про Романа Мацука, «американця», який часто приїжджає до Жидачева, це те, що він воював у дивізії «Галичина». Його часто можна було побачити на святкуваннях у місті, де він у своїй дивізійній пілотці, виокремлювався із загалу. Також розповідали, що пан Роман у 90-х допомагав нашим лікарням «гуманітаркою», пробував допомагати фермерам-початківцям, допомагав громадським організаціям: «Еко-Довкілля», «Суспільна служба України» і ін., навчальним закладам. Тому і враховуючи, що нещодавно відзначалися роковини боїв під Бродами, де «дивізійники» були взяті в котел, але до останку протистояли радянським військам, розпочав інтерв’ю саме про це.

- Я під Бродами не був. У той час я ще був у Штрайбшубі і виписував сольбухи для вояків «Галичини». Ми стояли у Фельдбаху, потім нас перевели до Юденбургу. Коли вже закінчувалася війна, ми перейшли Альпи і опинилися в італійському Удіне. Тому фактично у якихось серйозних кампаніях я участі не брав.

Народився у Жидачеві у 1925 році. Тата не пам’ятаю, я був один у сім’ї. Вчився у жидачівській школі, яка була навпроти нині військкомату, і був сильним футболістом, а ще більшим шибеником. До війська пішов у 1943-му у вісімнадцять років...

- Як сталося так, що ви потрапили в дивізію «Галичина»?

- То був 1943 рік. Я вчився у Львові у технічній школі. Після закінчення навчання прийшов директор і повідомив, що для нас є два варіанти: або їхати до Німеччини на роботу, або вступати до війська. Москалів ми не любили, тому вибрав військо. Таких студентів як я було багато. Дивізія тоді розташовувалася у Нойгамберзі. Це була місцевість, де ми вишколювалися: вчилися стріляти, ознайомлювалися із технікою. Це тривало шість тижнів. Потім ми стали вояками. Але чомусь нас тримали у резерві, і ми довший час просто стояли у Юденбурзі, фактично до кінця війни, коли вже москалі захопили Австрію. Командував тоді нами Шандрук. Нині, з погляду часу, я задаю собі питання: чому нас не задіювали у війні, а просто тримали так далеко від лінії фронту? Багато наших, що пройшли вишкіл у дивізії «Галичина», повертаючись на рідні терени, де проходив фронт, вливалися у ряди УПА, йшли в ліси. Німці цього не хотіли і боялися. А коли війна йшла вже до завершення, командування вирішило переправити нас через Альпи в Італію до Удіне, де нас роззброїли, і звідти ми пішли у Венецію, а далі до Белярії і там капітулювали англійцям. Нас оприділили в «табір» військовополонених, годували, до роботи насильно не залучали.

До нас приїжджали москальські агітатори, кликати нас на «родіну». Файно одягнені, на американських джипах і танкетках, пам’ятаю, їли бутерброди, а ми стояли, слина текла, але кидали по них камінням. Тоді їм вдалося загітувати близько 600 наших хлопців. Яка їх подальша доля - можна лише здогадуватися…

У таборі існувала школа для механіків, і я навіть там вчив хлопців роботи на дизелі, бо я то знав, мене навчили у Львові. А яка у нас була футбольна команда, театр, церква!

Мене забрали до технічної сотні, ми направляли авта і на них їздили, поставляючи продовольство у всі табори, в яких було близько двох мільйонів полонених.

Так тягнулося до 1947 року, поки нас не переправили до Англії. Тут мене оприділили у технічну майстерню, де ремонтували танки, іншу зброю. Так було до 1951 року, коли я виїхав до Канади. Влаштувався на роботу на підприємство, яке виробляло друкарські машини. Дава роки працював, день і ніч. Згадую як жахливий сон. Два роки проживши, зрозумів, що діла не буде, поки не навчуся мови. Тоді й поступив у коледж. Одружився. До речі, моя мама теж вже перебралася до Канади. Треба було платити за коледж. Працював без сну. Три роки вистачало на навчання, а на четвертий не вистачило. Тому перевівся на нічну зміну і вдень ходив до коледжу, а на ніч йшов працювати. Тільки коли добре навчився мови, врешті отримав добру роботу у компанії, яка розробляла системи зв’язку. Потім була робота інша - на підприємстві, яке робило крани для води. Далі була компанія, яка виробляла продукцію із пластмаси. Я багато їздив по світу, дивився. Врешті, трохи заробивши грошей, купив бізнес в Америці, в мальовничій гірській місцевості Кацки. Я мав 10 котеджів, великий басейн. На літо приїжджали люди відпочивати, я їм здавав ці котеджі. В цьому бізнесі я був 19 років. Довелося продати бізнес, бо моя донька не хотіла цим займатися. Тоді я пішов на пенсію. Було мені 48 років. Стажу не мав, але мав зароблені гроші. Я купив собі будинок, купив доньці хату, коли вона вийшла заміж. Потім ми ще кілька разів змінювали місце проживання, поки не зупинилися у Лойайленді.

- Коли Ви перший раз приїхали на незалежну Україну і яке враження це справило на Вас?

- У 1991 році. Я був свідомий чоловік. Я знав, Україну треба ще створювати, робити. І до справжньої незалежності ще далеко. І був категорично проти, щоб давати гроші. У той непростий час, коли розвалився союз, країна була на дні, займатися треба було економікою. Тоді я включився у роботу. Разом із заможними американцями ми брали людей до Америки на стажування, допомагали організовувати дрібний бізнес. Навіть приїжджали на Жидачівський сирзавод, але моїм колегам-американцям не подобалося, бо всюди було дуже брудно…

У нашому Жидачівському ПТУ ми хотіли допомогти з Гето проджік Інтернешнл, компанією, яка допомагає по світу різними ресурсами. Коли ми приїхали і побачили ті 25 корів по пояс у гною, поїхали до Дрогобича, там була пані Бєц. У неї у корівнику їсти людині можна було з підлоги. І ми допомогли, дали більше 100 породистих корів. З умовою, що приплід вони віддадуть своїм знайомим.

- Чому, на Вашу думку, у 90-х люди не розуміли, що будівництво держави – це, перш за все, створення потужної економіки?

- Українці довгі роки жили в середовищі, де за них думали і вирішували. Ми були лише виконавцями «лінії партії». І коли нарешті випала нагода нам жити самостійно, мусів народитися той прошарок нових людей, які мислитимуть самостійно і працюватимуть у своїх і державних українських інтересах. Бо, у принципі, тоді до влади прийшли не українці, прийшли «радянські люди». Тому і маємо нині те, як сказав Кравчук…

Ви знаєте, якісь ми такі українці є. Ви думаєте, що українці в Америці йинчі? Колись я пропагував в Америці. Український народний союз начисляв 100 тис. членів. Вони зоживають кожного місяця щось конче потрібне, скажімо, мило. Якби тільки вони купили в місяць це мило за 10 долярів, то була б сума мільйон. А в рік, враховуючи прибуток? А вони не могли зібрати для Світового конгресу українців у рік 60 тисяч долярів: ходили і жебрали… Я не був у жодній організації, бо вони мене не любили. Я казав, що гроші треба заробляти, а вони хотіли просити.

І вони жебрають донині, ті «українські головачі», і їх навіть поважають, тільки не знаю, за що.

Я пропагував суспільно-громадські організації, коли в Києві працював з американками. Проте це не дуже було добре. Люди поїдуть по світу, побачать, як там, і тоді, можливо, щось зміниться. Я був у багатьох країнах, але найбільше мені подобалося в Англії, Канаді і Америці. Можливості… В цих суспільствах людина почувається людиною, де її поважають і вона має місце розвернутися. А про інших, тих, хто не може, дбає держава.

- Вас часто в Україні обманювали?

- Було. Віриш людям, я так привик, а взамін…

Пам’ятаю, звернувся до мене такий «піп» Камінський з Лютинки. Казав, хотів сиротинець збудувати. Я йому нині дав півтора тисячі долярів, а він на другий день приїхав до мене на новому авто. Нині він в Америці. Певно, і там збирає гроші…

- Ви маєте можливість оцінювати наших керівників держави. Хто ,на Вашу думку, для держави зробив найбільше?

- Безперечно, Ющенко, але, на жаль, він продався Януковичу, передавши йому владу.

- Якби. Не люблю цього, але якби сталося так, що Чорновіл став президентом, чи пішов би рух України по іншій спіралі?

- Люди, які пройшли радянські лагери, які не зламалися, - це інші люди. Я казав, що до влади в Україні прийшли радянські люди, не дурні, освічені, проте з тим з мисленням, повадками, способом життя. Вони не хотіли змін, їх влаштовувало те, що є, коли верхівка мала все і прибирала до рук все, що було, а народ ледь глипів. Це московське виховання. Їх не можна було допускати. Але чи щось змінюється? Сьогодні, на четвертому році, ви тримаєте в уряді і при владі тих людей, які були з Януковичем? А на місцях. Чого ті, які нині сидять по кріслах, мовчали тоді? Пристосуванці і запроданці. Їм все одно, хто при владі, аби вони з того мали.

- Що треба зробити, щоб ситуація в Україні змінилася?

- Має до людей дійти, що вони є влада. Мають перестати продаватися на виборах за 200 гривень, бо той, кого виберуть, у кожного вкраде по дві тисячі. Дивитися, кого вибирають: не можна вибирати чоловіка, який незрозуміло звідки має гроші. Що таке недоторканність?.. Це право злодіям обкрадати державу безкарно. Про це потрібно писати, говорити, показувати. Аби люди знали, аби починали думати. Категорично треба позбуватися тих, хто роками сидить при владі, то є «лушпиння совєтської системи».

- А як Ви ставитесь до того, що ми останнім часом виглядаємо в очах світу «прохачами»?

- Я думаю, що світ нині не дуже цікавиться Україною. Гроші дають під ідеї, але контролюють, як вони, ці ідеї, втілюються у життя. Корупція. Скажіть, як буде дивитися світ, коли злодіїв беруть показують і відпускають. Кого вони посадили? Це смішно і не зрозуміло для Заходу.

- А що в Америці зараз думають про нашу українську владу?

- Люди, які знають Україну, - їх болить серце. Колишній посол Пайфер – це людина, яка б мала бути президентом України. Добра хочуть сенатор Маккейн, інші, бо вони знають, «чим смердять москалі». Але не забувайте, що нині в Америці всі говорять про втручання Росії у вибори американські. Такого ніколи не було. Росія працює в Америці. І оті проплачені пікети проти України теж є.

- Що, американці «за гречку» теж ходять на мітинги?

- А чо ні? За 30 -40 долярів йому все одно.

- Добре, а чого, на Вашу думку, нам чекати від Трампа?

- На мою думку, Трамп думав, що коли стане президентом, зробить для американців благо, створивши робочі місця в Америці, маючи ринки збуту в колишньому радянському союзі, зокрема в Росії. Це чисто бізнесовий прагматичний підхід. Адже його вибрали ті, хто хоче роботи, роботи дома, за яку добре платять. Адже реформи Обами, особливо медична реформа, коли держава взяла на себе величезний тягар соціальних виплат, призвели до того, що американська економіка почала «буксувати».

Чи можна довіряти Трампу? Йому не можна довіряти, бо не знаємо, що він москалям пообіцяв… Але Америка на то і є супердержава, що там одна людина не може вплинути і змінити курс. Сьогодні на Трампа такий тиск звідусіль, що він мусить робити те, що йому кажуть уряд і сенат. Він добре розуміє, що якщо інакше, то його чекає доля Ніксона.

- Яка у Вас пенсія?

- 1070 долярів, я не маю стажу великого і живу за рахунок тих накопичень, які заробив, займаючись бізнесом. Таке життя, яке є в Америці, я б дуже хотів, щоб було в Україні. Якщо ви маєте бажання, хочете стати фінансово незалежним, американська держава надає таку можливість. Хочете зробити бізнес – гроші можна знайти за пів дня, більше того, вам ще й нададуть консультанта, який на перших порах буде допомагати вам вести той бізнес, поки ви не станете на ноги. Бо вони розуміють, що, розвиваючи свій бізнес, вам будуть потрібні люди, і ви заберете у держави цих людей, платячи їм зарплату. Тому всі ініціативи з приводу того, що хтось хоче працювати в Америці, не лише вітають, але й підтримують.

- Якою Ви бачите Україну надалі? Чи можна говорити, що вона відбулася і ніщо не зможе завадити подальшому існуванню України?

- Україна – це можливості, яких не має жодна країна Європи. У нас є все. Подивіться на Німеччину. Війну програла, але нині вона одна з найбагатших країн світу і диктує Європі й світу свою волю. А після війни все лежало у руїнах. Більше ніж у нас. Так, світ поміг грошима, але основне німці зробили самі, руками і розумом. Японія – те саме. Південна Корея… Там, де були американці, – держави процвітають. Там, куди влізли москалі, – біди, ніщета і тюрми.

Я не думаю, що Україна може розпастися. В іншому випадку у нас запалиться такий вогень, що розпадеться і сама росия. Ви що думаєте, що москалі хочуть проти українців воювати? Ні. Та й, зважаючи на те, що багато людей за ці роки поріднилися сім’ями, переїхали туди жити. А якщо вже відверто, то москалі були поганими вояками у 40-х, не ліпшими будуть і нині. Бо кидати на м'ясо мільйони – цього у них вже нема.

Андрій ДАНИЛЕЦЬ.

 

Передплата

електронної версії часопису

1 місяць – 10 грн.,

3 місяці – 30 грн.,

6 місяців – 60 грн.,

12 місяців – 120 грн.

Замовляйте надсилайте на:

newtime1990@ukr.net

Останні коментарі