Підпілля ОУН-УПА села Черемхова з розповіді Михайлини Стегній Друк

Чим глибше досліджуєш період визвольних змагань минулого століття, тим більше переконуєшся у непереможності духу наших краян, неперевершеному героїзмі, який проявляла українська молодь у досягненні найвищої мети – створення незалежної самостійної соборної Української Держави. Прикладом величі духу наших земляків може послужити південна частина Бібрецького повіту (сучасна Ходорівщина), вихідці з якої прославили наш край у період української революції як організатори та керівники ОУН-УПА. Одне з таких сіл, що славне своїми героями, - село Молодинче. Однак сьогодні моя розповідь про менш відомих широкому загалу героїв-революціонерів з села Черемхів, що розташоване поряд з Молодинчем, і в основу її лягли спогади однієї з останніх живих учасниць підпілля, члена ОУН з 1942 року Федорів (Стегній) Михайлини, в підпіллі «Галя».

 

Михайлина Федорів (Стегній) народилась у 1924 році в селянській сім’ї Михайла та Параскевії Стегніїв у селі Черемхів. Із трьох сестер та двох братів у сім’ї Михайлина була найстаршою. В рідному селі отримала початкову освіту, паралельно зі школою, як і багато її подруг, займалась самоосвітою у читальні «Просвіти», яку очолював Труш Йосип. Також була учасницею аматорського хорового гуртка. За польської та першої більшовицької окупацій, всупереч більшовицькій пропаганді, Михайлина зі своїми подругами та юнаками у час Різдвяних свят звеселяли колядою та вертепами своїх односельчан та жителів сусідніх сіл. З чотирнадцяти років вона навчалась у просвітницькому гуртку «Дорост». Це був первинний осередок ОУН, при якому проводилась підготовка молодих патріотів. Його вчителі та наставники прищеплювали юнакам і дівчатам глибоку повагу та любов до рідної землі на основі національної ідеї. «Мабуть, самотужки було б важко осягнути глибини українського патріотизму, - стверджує п. Михайлина, - якби Господь Бог не обдарував наше село Черемхів носіями духовного та культурного зерна, яке вони щедро засівали в молоді душі. Мабуть, друга половина мого життя була наповнена думками про моїх друзів-героїв. Неодноразово разом зі своєю подругою Теклею Гребницькою ми бажали через наші уста передати їхні імена та правду про жертовну працю, яку вони вкладали в культурно-просвітницьку діяльність та національне відродження села тй округи. А в період Української революції, як настав час захищати українську землю, багато з них стали провідниками ОУН та командирами УПА. І кожен з нас, моїх друзів, не засумнівався в правильності обраного шляху і став поряд з ними, допомагаючи своєму знедоленому народові. Мабуть, в числі перших хочеться назвати одного з організаторів осередку «Дорост» Івана Зем’яка, який нещодавно покинув нас. Велику працю п. Іван проводив ще за панської Польщі і перших совітів зі своїми друзями Дудою Михайлом, Олійником Григорієм, Макаром Омеляном, Артимом Йосафатом, Казимиром Григорієм і ін. Усі вони належали до підпільної організації, засновниками якої ще в тридцятих роках були Грабницький Михайло, Івахів Іван, Масловський Михайло, Казимир Григорій, Говзер Михайло, Артим Йосафат. Їхня наука вселяла в наші серця гордість, що ми українці, ми вірили, що зможемо здійснити віковічне прагнення наших дідів і прадідів із часів козацтва та січового стрілецтва до створення своєї держави. Для цього кожен з нас в стінах «Просвіти» отримував глибокі знання з історії України. В театралізованому гуртку розучували історичні п’єси відомих українських письменників, вивчали та співали патріотичних пісень з часів запорожців та січовиків. З цього багатющого народного спадку ми пізнавали невмирущу славу українського народу, його історію. А яке духовне піднесення відбулось у свідомості односельчан, коли на Зелені свята 1938 року у селі біля церкви, на вершині високої сосни, вранці замайорів національний синьо-жовтий прапор. Польська поліція, яка негайно прибула, звинуватила в організації акції Михайла Грабницького. В його батьків було вчинено тотальний обшук, конфісковано багато просвітницької літератури, а самого Михайла запроторено у тюрму м. Ходорова. Через декілька днів помирає батько Михайла – Василь. На похорон приїхала дочка Анна з чоловіком Мар’яном Пакулою, котрий на той час був начальником поліції у м. Сколе. Тільки з його допомогою Михайла вдалось звільнити з тюрми. Та незабаром розпочалась німецько-польська війна, Західну Україну захопили більшовики. Їхня антирелігійна комуністична пропаганда суперечила нашим національним переконанням, тому уже протягом першого півроку репресивна машина НКВД розпочала арешти свідомих українців, нашої інтелігенції. В січні 1940 року каральні органи піддали виселенню до Сибіру тринадцять черемхівських родин. І знову Михайло Грабницький був взятий під варту, тепер уже більшовиками, за те, що відмовився перевозити до станції Ходорів своїх односельчан. І на цей раз йому пощастило. Після звільнення Михайло, порадившись з товаришами по організації, відійшов на захід з Казимиром Григорієм, але з часом повернувся за нареченою і був схоплений більшовиками. Під час відступу більшовиків у 1941 році, його, як і сотні інших політичних в’язнів, енкаведисти в червні розстріляли. Його товариш Масловський Михайло загинув у німецькому концтаборі. Івахів Іван, крім підпільної діяльності, допомагав організації і матеріально, маючи свій магазин. Та з приходом других більшовиків у 1944 році був заарештований і пропав без вісті. У січні 1940 року було заарештовано під час занять в ходорівській школі нашого наставника, дев’ятнадцятирічного Івана Зім’яка, якого разом з батьками і рідними вислали у Сибіру. Та справа, яку вони започаткували, не погасла, її продовжили вірні друзі.

Брати по духу та крові

Ведучи мову про культурно-просвітницьке життя села, я б хотіла відзначити ім’я Йосафата Артима, орієнтовно з 1915 р.н. Він з братом Софроном зростали сиротами, проживаючи та виховуючись у своєї тітки разом з її дітьми. Їхня родина була заїжджою, бо тітки батько працював у нас лісником. Спочатку вони проживали у сім’ї Пахольчиків, а в подальшому збудували хату та осіли в нашому селі. Йосафат та Софрон, будучи сиротами, не мали змоги податись у науку, тому здобували її самотужки, але кожен з них був наділений Божим талантом. Йосафат був одним з організаторів театралізованого та хорового гуртків, добре грав на балалайці, мав здібності до музики, був режисером-постановником та музичним керівником. У час Різдвяних свят організовував колядки та вертепи, у Великодні свята – гаївки. Він проводив просвітницьку роботу не тільки у своєму селі, але і в багатьох селах Ходорівщини, про що згадує у своїх спогадах підпільниця «Орися» - Салій Марта із Залісок: «Йосафат Артим був невтомним трудівником на українській ниві, який поєднував культурно-просвітницьку роботу з поширенням національної ідеї серед молоді». В організацію українських націоналістів Йосафат вступив ще в першій половині 30-х років. У підпіллі працював з відомими провідниками ОУН на Ходорівщині: Богданом Прокопівим, Миколою Левицьким, Йосифом та Михайлом Баранами, Хомусяком Антіном, Василем Вишиваним та своїми друзями-односельчанами. В час відновлення Української Державності в 1941 році за рекомендацією проводу ОУН вступив у ряди української поліції в м. Ходорові, де служив з Хомусяком Павлом та Йосипом Гессом з Молодинча, Миколою Раком з Підлісок, Салієм Петром із Залісок, Володимиром Гапієм із Берездівець. В 1943 році, з початком формування збройних підрозділів УПА, разом зі своїми товаришами з поліції Йосафат відходить в Карпати.

Брат Йосафата – Софрон також був одним з активістів просвітницького життя села, але основним його захопленням була техніка, в яку був по-справжньому закоханий. Він був унікальною людиною на цілу округу, міг сісти за кермо будь-якого автомобіля, а при потребі його відремонтувати. В час збройної боротьби його, навики, виявились неоціненними: не було кращого знавця стрілецької зброї, ніж він. В 1944 році Софрон добровольцем пішов у повстанський відділ, слідом за старшим братом, воював під псевдо «Гонта». Де і коли загинув – поки що невідомо.

Не менш важливу роль у просвітянському житті села відіграв і товариш Йосафата Артима – Казимирів Григорій. Він виріс у селянській сім’ї, його батько Данило працював колійником на залізниці, а мати Марія поралась по господарству. На той час це була сім’я середнього достатку, яка виховувала трьох синів: Михайла, Григорія, Івана та дочку Параскевію. Григорій закінчив початкову школу та вдосконалював свої знання самоосвітою в хаті-читальні, допомагав батькам по господарству. Ще з юнацьких років почав цікавитись політичними процесами в суспільстві, тому з другої половини тридцятих років уже був в рядах ОУН. З приходом в 1939 році більшовиків, остерігаючись арешту, подався на Захід, а в 1941 році повернувся у рідні терени. Перебуваючи на Заході, він досконало вивчив німецьку мову, що в подальшому знадобилось для перекладацької роботи в період участі його в державотворчому процесі на Ходорівщині. Із створенням військових відділів Української Народної Самооборони влітку 1943 року Григорій відходить у Карпати. Про час відходу свідчить подароване мені фото на пам’ять, яке на сьогодні збереглось і датоване 05.05.1943 р. У повстанцях він воював під псевдонімом «Клим». Є очевидним, що час відходу Григорія співпадає із створенням сотні «Сіроманці», яка започаткувала своє формування 12 червня 1943 року на Ходорівщині біля села Молодинче. 20 червня 55 добровольців, після десятиденного вишколу під проводом Осипа Барана, уродженця с. Молодинче, вирушили в похід у Карпати», згадує співрозмовниця.

Ознайомлюючись з публікаціями про повстанців, слід навести спогади учасника визвольних змагань, воїна УПА Богдана Допіри, пс. «Цяпка», який у книзі «Сіроманці» - відділ особливого призначення», в епізодах повстанської боротьби від осені 1943 року до весни 1945 року неодноразово згадує повстанця, командира-вістуна з чоти важкої зброї «Клима». Сьогодні, мабуть, рано стверджувати, що вістун «Клим» у спогадах «Цяпка» - це наш герой, Казимирів Григорій, однак відкидати таке припущення не маємо права, надто багато співпадінь. Надіємось на історичну справедливість, останнє слово буде за науковцями-істориками, які повинні дослідити архівні документи відділу «Сіроманці» і внести ясність. Також достовірно відомо із спогадів підпільниці «Олі» - Данилів Анни, уродженки с. Черемхів, що Казимирів Григорій, пс. «Клим», загинув під час важких боїв з численними більшовицькими військами у Яворівських лісах. На той час «Оля» перебувала у згаданому відділі і була очевидцем смерті Казимиріва та учасницею поховання. Ще довго після його смерті більшовики продовжували пошук, розпитуючи рідних та односельчан про місце його перебування. При одному з таких обшуків була важко побита енкаведистами його мати Марія. (Авт. ремарка).

Акт відновлення Української Державності в Черемхові

«Особливо могутній сплеск українського національного відродження відбувся з історичною подією – проголошенням Акту відновлення Української Державності 30 червня 1941 року, - продовжує п. Михайлина. - У перших числах липня в нашому селі Черемхів провідними членами ОУН, активістами, молоддю з участю багатьох жителів села було насипано символічну пам’ятну могилу «Борцям, що полягли за волю України». Вона здіймалась вгору двома уступами та завершувалась березовим хрестом. Біля могили встановлено шток для підняття національного прапора. Територія пам’ятника була загороджена, на день освячення могила була щедро прикрашена квітами, які ми, дівчата, зносили з усього села, сам хрест був обвитий до вершини смугастим синє-жовтим вінком, сплетеним з барвінку та квітів. Урочистості відбувались у присутності багатьох гостей, які прибули з Ходорова та ближніх і дальніх сіл. Після недільного Богослужіння церковна процесія на чолі з о. Дерешем із хоругвами вирушила до місця святкування. Розпочались урочистості з молитви – Молебня за убієнних героїв, що полягли за Незалежність України. По завершенні молитви усі присутні заспівали Гімн України разом з підняттям національного синьо-жовтого прапора. Представник районного проводу ОУН Борик з Дуліб звернувся до присутніх: «Здійснилась віковічна мрія українців – у Львові з ініціативи провідника ОУН Степана Бандери та його однодумців з червня 1941 року проголошено про відновлення Української Держави» та зачитав сам Акт. Усі присутні радісно скандували патріотичні гасла: «Слава Україні!», «Героям Слава!». Після урочистої частини, на якій лунали палкі промови та поздоровлення українському народу, відбувся святковий концерт, де лунали українські пісні патріотичної тематики. І все це сприймалось на такому душевному піднесенні, яке важко описати словами. З цієї святкової події мені вдалось зберегти декілька фотографій. Непросто це було зробити за більшовиків, але я хотіла їх донести до сьогодення як історичний факт.

У роки німецької окупації патріотично настроєна молодь села проводила святкування біля могили. Активну участь у заходах брав сільський хор під керуванням Ярослава Сокирка. Ці святкування приурочувались роковинам убієнного провідника ОУН Євгена Коновальця в травні місяці. В цей день могилу прикрашали його портретом з вишитим синьо-жовтими нитками рушником на фоні червоно-чорного знамена. В ті пам’ятні дні ми усі перебували в патріотичному піднесенні, лунали все нові почини в колі наших друзів. Одне нашим керівником Григорієм Олійником було запропоноване таке починання – піти в похід в Карпати та відвідати місця перебування народного месника, легендарного опришка Олекси Довбуша. Багатьма ця пропозиція була підтримана, і ми почали збиратись в дорогу. Із села вийшли в обідню пору, ішли пішки, а було нас вісім чоловік, зокрема Казимир Іван, Петрів Марія, Грабницька Текля, Стегній Анна, Сафат Григорій, Стегній Михайло та я, Стегній Михайлина. До вечора ми дістались Володимирців, де і заночували, а вранці, поснідавши, знову вирушили в дорогу. В другій половині дня ми були в Гошеві, там зайшли до церкви та помолились за щасливу дорогу і продовжили похід. Як сонце сідало, ми прибули в село Паляниця, це неподалік Довбушевої гори, там попросились на нічліг. Ранком до нас приєднався юнак з того ж села, який став нашим провідником. Він добре знав ці місця та терени діяльності легендарних опришків, пам’ятав багато народних переказів про боротьбу Олекси Довбуша та його побратимів, якими щедро ділився з нами. Усі ми були вперше в цих місцях, тому з захопленням слухали його оповіді. Душевного трепету додавав і навколишній пейзаж, ми милувались красою наших славних Карпат. Щасливі повертались ми додому, і вдома розповідали почуті перекази та ділились враженнями від почутого та побаченого.

У той період всенародного піднесення в селі було організовано військовий вишкіл на основі створеної організації «Січ» ім. Ольги Басараб. Під вечір, щоденно, уся молодь села сходилась у призначений час на сільське пасовище, де проходили військову підготовку, засвоюючи військові стройові команди, ознайомлюючись з стрілецькою похідною зброєю. Було створено окремі дві групи. Одна з груп нараховувала до 20 дівчат, заняття з нами проводив Омелян Макар. Юнаки проходили більш складну навчальну військову програму, їхнім вишкільником був Говзер Михайло, а допомагав йому Михайло Дуда. Михайло Говзер мав уже набутий військовий досвід, пройшовши службу у польському війську. Та недовго тривав такий приємний душевний підйом. Три місяці українці жили турботами державотворення на Ходорівщині. Спохватившись, німецькі органи влади почали закривати українські урядові представництва, арештовувати та переслідувати керівників та членів ОУН – бандерівців. Багато наших провідників, остерігаючись арешту, почали переходити на нелегальне становище. Утворився так званий застій, але так тривало недовго.

Перше знайомство з ОУН

У 1942 році ОУН активізувала свою діяльність на наших теренах. Пригадую погожу літню днину, коли мене зустрів Хомусяк Петро з Молодинча та завів зі мною розмову. Він був набагато старший за мене, тому це мене трохи здивувало, але він продовжував: «Я не один рік спостерігаю за тобою, бачив твою активність в «Дорості», «Просвіті», бачив тебе учасницею багатьох патріотичних заходів, тому в мене склалась думка, що у своєму житті ти зможеш з гідністю послужити українському народу». З цими словами він вийняв із внутрішньої кишені піджака невелику книжечку та продовжив: «Даю тобі оцю книжечку, ти повинна її вивчити і знати, як «Отче наш…» і слідувати життям по її настановах. Я взяла її в руки , це був «Декалог українського націоналіста». Так відбулась перша зустріч з моїм наставником – членом ОУН. Від того часу пройшло ще кілька місяців, коли я прийняла посвяту в члени українських революціонерів-бандерівців. Це було восени 1942 року. Від свого наставника я одержала підпільний псевдонім «Галя». Моїм першим зверхником став Стегній Михайло – «Лис». З перших днів я разом із своєю подругою Стегній Ганною була прикріплена до чоловічої сітки ОУН. Інші мої подруги – Масловська Ольга, Кузів Ольга, Грабницька Текля, Стегній Марія, Макар Марія, Лагодська Параня, Труш Анна, Михайлишин Марія, Михайлишин Ольга працювали в жіночій сітці. Основним нашим з Ганною завданням була опіка членів родин підпільників, які перебували на нелегальному становищі. Так, в нашому селі переховувалась сім’я Йосипа Гесса – «Гонти» з Молодинча, тому нашим завданням було забезпечення її всім необхідним.

Дві подруги, дві Ольги

Хочеться відзначити, що на період 1943 року з нашого порівняно невеликого по населенню села багато моїх друзів навчались у вищих учбових закладах Львова. На факультеті медицини Львівського медінституту навчались Стегній Іван та Масловська Ольга, Кузів Ольга та Стегній Ярослав. В технічних вузах проходили навчання Трухим Петро, Дуда Михайло, Стегній Орест. Усі вони, отримавши середню освіту в 1941 році, поступили у вузи Львова, а в 1941 – 42 роках були залучені у підпільну мережу ОУН. Приїжджаючи в село, особливо в період вакацій, вони підсилювали своїми набутими знаннями підпільну діяльність осередків ОУН. Більшість із них в кінці 1943 року – на початку 1944 року були змушені покинути навчання, поринувши в буремні хвилі української революції. Так, в 1943 році Ольга Масловська, приїхавши на вакації в село, зібрала нас восьмеро дівчат та повела досить строгу розмову: «Дівчата, ще буде війна, буде революція, будуть поранені, приходьте до мене, я вас буду навчати, як надавати першу медичну допомогу пораненим». І ми ходили вечорами до неї більше двох тижнів. На той час різко загострились відносини між бандерівцями і мельниківцями, а по сусідству з нею жили Стегній Орест та Ярослав, котрі належали до ОУН Мельника. Ольга була змушена остерігатись їх, усі вікна в кімнаті, де ми займались, були щільно завішані. Це були перші медичні курси, які провела з нами Ольга Масловська».

У подальшому, своєю самовідданою працею в підпіллі та жертовністю в ім’я України сім’я Масловських заслужила велику пошану серед земляків. Її батька арештували ще перші більшовики в 1940 році, він так і не повернувся з більшовицьких застінків, пропав безвісти. Брат Дем’ян у 1944 році вступив в партизани. Їхню матір Марію в 1947 році разом із сином Мироном, який активно допомагав партизанам, більшовики вивезли на заслання в Іркутську область, звідки вони так і не повернулись до рідного дому. Із створенням повстанських відділів на початку 1944 року Ольга залишила навчання в медінституті і перейшла в підпілля, працюючи на теренах Сокальщини разом зі своїми подругами Кузів Ольгою та Данилів Анною, пс. «Оля», в жіночій розвідці у відділах УПА до кінця 1946 року. В 1947 році усі троє перебували у Львові, поселившись на своїй студентській квартирі, яка знаходилась недалеко собору св. Юра. Данилів Анна розповіла мені, що Масловська і Кузів мали намір поновитись на продовження навчання в медінституті, натомість їх чекало велике нещастя: одна з їх подруг-односельчан пішла на співпрацю з органами МГБ, вона знала про їх підпільну діяльність в ОУН. По приїзді в село Ольга була заарештована органами. Після слідства її було засуджено на 10 років тюремного ув’язнення, цей термін відбувала на Колимі в таборах. Після цього була відправлена на висилку в Караганду, де залишилась на подальше проживання. Більшовицькі тюрми та постійний нагляд органів МГБ і КГБ не дали їй можливості влаштувати особисте сімейне життя. Ольга так і не вийшла заміж, зате не опустила рук в безнадії і зневірі, вона наполегливо боролась за свою любиму справу, бажаючи і в подальшому служити людям. З великими труднощами вона поновилась в місцевому медінституті, успішно його закінчила, отримавши диплом лікаря. Надалі, протягом багатьох років надавала медичну допомогу людям. В час перебудови та розвалу Радянського Союзу Масловська активно включилась в громадське життя української діаспори в м. Караганді. Вона стала співзасновницею Товариства української мови ім. Т.Г.Шевченка «Рідне слово». В 1990 – 1992 рр. вела активну переписку з керівником товариства української мови заводу «Сигнал» м. Новий Розділ нашої області Степаном Гнипом, племінником свого товариша по визвольній боротьбі Стегнія Івана – «Шраменка». Степан переслав Масловській в Караганду українську літературу, газети «Поступ», «За вільну Україну». В той час Ольга дуже прагне побувати на рідній батьківській землі, хоче побачити Україну і одночасно боїться, що буде важко повертатись назад. Вона бажає бути учасницею українсько-канадської конференції, що відбулась 17 – 23 серпня 1991 року у Львові і на яку була запрошена. Зі свого боку п. Степан допоміг Масловській налагодити зв’язок з Львівським обласним товариством української мови, відомими громадськими діячами, дисидентами-шестидесятниками Іваном Гелем, Іриною Калинець, Михайлом Горинем, з якими вона зустрілась у 1991 році при відвідинах Західної України. Вони надали діаспорі вагому допомогу в направленні в Казахстан вчителів для навчання дітей українців української мови та історії України. Ольга Масловська була причетна до організації кількох груп дітей школярів, які приїздили відвідати Західну Україну, ознайомитись з побутом, культурою, традиціями, історією та її пам’ятними місцями. Ведучи активну громадську роботу, Масловська забувала про свої недуги, свідомість її була наповнена планами та ідеями. Вона прагне з участю української діаспори та іншими національними товариствами відкрити в Караганді будинок «Просвіти». Для реалізації задуманого тісно співпрацює з депутатами обласної ради та головою комісії по освіті та культурі. В повсякденному житті організовує вечори та доповіді, концерти до Шевченківських днів та дати його перепоховання, до свята Матері та Зелених свят. Вона щиро радіє, що домоглась на місцевому радіо на півгодинну щомісячну передачу рідною мовою для всіх національних товариств. Вперше транслювалась українська «Євшан» 23 березня 1991 року. Та, на жаль, стан здоров’я Ольги погіршувався, давались взнаки важкі роки таборів та переслідування. Її свіча земного життя невпинно згасала. Наша славна землячка відійшла у вічність 4 вересня 1999 року. Її тіло прийняла казахська земля, яка стала для неї рідною. На надгробку могили викарбувано її останнє побажання: «Любіть Україну як її любила я». Світлій її пам’яті друзі з Казахстану писали: «На 76 -му році життя пішла від нас на вічний спочинок Ольга Іванівна Масловська – політв’язень, невтомна трудівниця, громадський діяч».

Брат Ольги Масловської – Дем’ян в 1944 році перейшов у підпілля, маючи псевдонім «Буря». В 1946 році він перебував у с. Молодинче на садибі Бенець з товаришем по підпіллю «Чепуркою» - Левицьким Іваном та невідомим повстанцем. У цих господарів у стодолі була обладнана криївка, та лиха душа видала її місце розташування. Садибу оточив загін НКВД, і повстанці були змушені прийняти бій. При перестрілці «Чепурці» вдалось вирватись з оточення і врятуватись, а Дем’ян з товаришем, у безвихідній ситуації, підірвались гранатою. Внаслідок вибуху Дем’яну відірвало голову і відкинуло її в кущ бузини біля стодоли. Там вона пролежала деякий час, поки її виявили односельці. Дружина отця Плащинського дала вишитий рушник і сказала Микитин Анні обгорнути ним голову і вночі закопати на цвинтарі у братній могилі семи повстанців, які загинули на лісництві в Молодинче. Анна так і зробила, а тіло Дем’яна в день його смерті більшовики забрали до Ходорова на територію НКВД та вивезли в невідомому напрямку. Тільки з часом двоюрідній сестрі Дем’яна – Мирославі Коваль (Стегній) вдалось дізнатись про місце знаходження тіл її родичів. Працюючи продавцем у буфеті в Ходорові, вона пригостила оковитою чоловіка, який вивозив трупи з катівні НКВД. Він і показав місце, де закопав тіло без голови, це було біля Ходорівського цвинтаря, у рові. Також вказав місце поховання її двоюрідного брата Стегнія Івана – «Шраменка», який загинув біля Бортник разом з трьома побратимами. Чоловік запам’ятав особливу прикмету «Шраменка» - борідку. Тлінні останки героїв пролежали в забутті до настання Незалежності України, і тільки в листопаді 1990 року при участі громадськості Ходорівщини тіла були перепоховані з усіма почестями на цвинтарі у братні могили. В першій могилі покояться останки Стегнія Івана – «Шраменка», в другій – Масловського Дем’яна – «Бурі».

Повертаючись у 1947 рік – рік арешту Ольги Масловської, важливо зазначити, що незабаром після її ув’язнення була арештована у Львові на явочній квартирі її подруга Ольга Кузів.

Ольга зростала в сім’ї Миколи та Параскевії Кузівих, які були добрими господарями, працювали біля землі та виховували чотирьох дітей: Марію, 1919 р.н., Катерину, 1921 р.н., Ольгу, 1923 р.н. та Миколу, 1934 р.н. У дітей батьки виховували любов до рідного краю, прищеплювали їм з ранніх літ Божі чесноти. Батько й мати покладали великі надії на свою молодшу донечку, тому прагнули дати їй добру освіту, оскільки вона мала хороші здібності до навчання. Після закінчення чотирикласної початкової школи Ольгу направили продовжити навчання у приватній українській Рідній школі м. Ходорова. В час шкільного навчання за польської окупації вона бере активну участь в культурно-просвітницькому житті села – діяльності читальні «Просвіта», хоровому та тематичному гуртках. З приходом більшовиків у 1939 році Ольга продовжує навчання уже в радянській школі, прагнучи отримати середню освіту. В цей час вона квартирує у батьків своєї подруги Ольги в сім’ї Любинецьких, живе в оточенні свідомої, патріотично настроєної молоді Ходорівщини. Її найближчою подругою була Ольга Масловська, також вона дружила з Марією Шевців із Загірочка, Ольгою Любінською, Ромою Калинець, Марією Шудравою з Ходорова. В подальшому, в час української революції, всі вони віддано працювали в підпіллі ОУН. Ольга Кузів була надзвичайно вмілою рукодільницею, входила в діловий гурток Союзу українок, любила вишивати та в’язати. Самотужки, своїми руками вишила для себе декілька пар українського вбрання, куди входили: вишита блузка, горжетка, спідниця, сарафан, в’язка коралів та намист. Ще сьогодні збереглись у Львові у племінниці сестри Марії її роботи та оздоблення, вишиті блузки. Сама Ольга була Богом наділена надзвичайною красою, була середнього зросту та статури.

У час німецької окупації Ольга разом зі своєю подругою Ольгою Масловською поступає до Львівського медичного інституту. Ранньою весною 1944 року вони з подругою залишають інститут та переходять у підпілля ОУН на теренах Сокальщини. Зрідка приїжджає додому, останній раз навідалась перед Чесним Хрестом 27 вересня 1945 року. Ідучи на ст. Ходорів, брат Микола підвів її до окраїни села Підліски, де вони попрощались. З того часу рідні її більше не бачили. З розповіді сестри Катерини, після арешту Ольги Масловської більшовики почали розпитувати людей в селі про Ольгу Кузів та її сім’ю. З того часу москалі не давали нам спокою ні в день, ні вночі: робили обшуки у дворі та засідки, вели розкопки в хаті у пошуках криївки, розвалили п’єц. Батьки хвилювались, бо не мали ніякої звістки від Ольги і, як трохи все затихло, розпочали її пошуки. Мати поїхала до Львова, на відому квартиру, там сусіди розповіли, що Ольгу арештували при виході з двору. Через деякий час до батьків донеслись вісті, що Ольгу замордували більшовики у тюрмі на Лонцького. Ходила і друга версія її загибелі, що під час слідства, при переїзді до Ходорова вона якимось чином вистрибнула з вагона в селі Бориничі, по ній було відкрито вогонь, і Ольга загинула. Батькові у Бориничах розповідали, що була та дівчина надзвичайної краси».

«Тютюнник» - сотенний УПА

Продовжуючи спогади про початок підпільної діяльності своїх земляків, п. Михайлина додає: «Влітку 1943 року в наших теренах села Молодинче почав формуватись військовий відділ майбутньої української повстанської армії, частина моїх друзів добровільно вступила в його підрозділ і відійшли у Карпати, зокрема це були: Стегній Михайло (мій зверхник), Артим Йосафат, Григорій Олійник, Дуда Михайло, Гавзер Михайло». Про декого з них автору цієї публікації вдалось відшукати інформацію у спогадах вояків УПА та членів збройного підпілля ОУН.

При відсутності чіткого документального підтвердження подальшої долі уже згадуваного вище Йосафата Артима інтригуючим є те, що, за свідченнями очевидців, він був причетний до діяльності легендарного підрозділу УПА - сотні «Сіроманці», яка в потім стала куренем, і був одним з його командирів під псевдонімом «Тютюнник». Що ж нам відомо про партизанського зверхника «Тютюнника»?

Активіст братства УПА зі Зборівщини Броніслав Пташник складв список воїнів УПА, з якого довідуємось: «Штаб сотні «Сіроманці» очолював «Тютюнник», ходив з борідкою, доля невідома, прізвище та ім’я не встановлені».

У своїх спогадах автор книги «Сіроманці» (відділ особливого призначення») Допіра Богдан, псевдонім «Цяпка», неодноразово згадує в повстанських буднях, в розділах «Зимові бої 1943-44 рр.», «Пропагандивний рейд Бібреччиною, кінець 1944 р. – початок 1945 р.», «Волинський рейд сіроманців – 1945 р.» начальника штабу сотні, командира «Тютюнника».

Доповнюють пошуковий матеріал по встановленню особи «Тютюнника» спогади підпільниці ОУН Салій Марти – «Орисі», уродженці села Заліски Ходорівського району, в яких вона підтверджує зовнішність Йосафата Атрима з Черемхова та зазначає, що він був її нареченим, в кінці 1943 року відійшов у відділ УПА та воював на теренах Тернопільщини і Волині під псевдонімом «Тютюнник». В кінці зими 1946 року «Орисю» викликали на терени Тернопільщини для зустрічі з братом Петром – «Морозом», одним із керівників ОУН-УПА, де після дворічної розлуки зустріла свого нареченого «Тютюнника», сотенного УПА. В 1948 році «Орися» бачила Йосафата востаннє в селі Черемхові, по прибутті в яке в його тітки відбулись їхні заручини. В 1949 році «Орися» отримала трагічну звістку від референта СБ Рогатинської округи «Смереки» - Пацевка Євстаха , що в одному з боїв з більшовиками загинув її вірний товариш Артим Йосафат – «Тютюнник». Ця трагічна звістка так вразила Марту, що вона не змогла навіть розпитати, де і коли загинув її наречений.

Остання інформація, яку автору вдалось одержати в січні 2016 року, ще раз засвідчує, що повстанець «Тютюнник» із сотні «Сіроманці» - це наш герой Артим Йосафат. Повстанський документ гласить: «До авансу ВО «Лисоня» 20.08.1945 року. Пропозиції до призначення підстаршинських ступенів… «Тютюнник» - 1913 року народження, пройшов школу в українській поліції, випускник старшинської школи «Олені» із ступенем ст. вістун, освіта 4 класи. Член ОУН, добрий вояка та вишкільник, підприємливий та відвертий. Авансується до булавного».

Підпільники «Грім» та «Богун»

Із спогадів повстанця сотні «Сіроманці» Богдана Допіри – «Цяпки» ми довідуємось про деякі деталі з повстанського життя Григорія Олійника, псевдонім «Грім»: «Сотенний політвиховник «Грім» був невисокого зросту, блондин, людина ще молода, з лагідною вдачею, з досить повільним темпераментом. Виконував обов’язки політичного відділу сотні з весни 1945 року, після полеглого політвиховника «Гака».

Листок командного складу сотні «Сіроманці» полеглих в боях гласить: «Григорій Олійник – пс. «Грім», років під 30, член ОУН, родом з села Черемхів, освіта гімназійна. З весни 1945 року політвиховник сотні «Сіроманці». Загинув у криївці 19 лютого 1946 року в селі Носівці в районі Великих Голубічок на Тернопіллі».

Цікавими є спогади живого учасника визвольних змагань, воїна УПА Коваля Михайла, псевдонім «Чайка», 1925 р.н., уродженця села Бортники Жидачівського району, на сьогодні жителя с. Журавна, про повстанського командира «Богуна» - імовірно Михайла Дуду. «В 1942 році я вступив в ОУН, з початком збройної боротьби в 1943 році став добровольцем самооборонного відділу, провідником якого був «Вовк» (Михайло Сохан – авт.) із села Підлісок. В 1945 році, після бою з більшовиками біля Сугрова, де ми визволили людей від більшовицького заслання, «Вовк» повідомив, що командир «Гора» потребує поповнення. З відділу нас пішло троє на збірний пункт в село Жабокряки (Квітневе). А наступного дня нас супроводили на Золоту Поляну на Рогатинщині. Там стояло багато війська УПА, мене надали у відділ до командира «Богуна». Перед відходом із Золотої Поляни командир «Богун» сказав, щоби ми стали у три ряди до знимки, але я не пішов, остерігаючись негативних наслідків. Фотографом був Петро Запотович із Ходорова, який був родом з мого села Бортники та особисто знав мене. Вночі ми вирушили маршем та прибули на Миколаївщину, в Ілівські ліси з осідком в селах Воля Велика, Воля Мала, Ілів. Там ми проходили військовий вишкіл. Під командою «Богуна» я партизанив до 1946 року. Ранньою весною ми прибули в село Жабокряки, куди підійшло військо з Золотої Поляни. Нас усіх вишикували,виступив курінний командир УПА, який сказав: «Хто місцевий – розходіться по своїх теренах, як можна конспіруйтесь, а коли буде наказ – ми усі зійдемось знову, бо москалі роблять генеральну облаву. Тоді мої шляхи розійшлися з командиром «Богуном», я знову повернувся у боївку «Вовка».

Сотня «Сіроманці»

Значний інтерес для нас представляють спогади очевидців та документальні джерела, які висвітлюють безпосередню роль командира «Богуна» у формуванні сотні «Сіроманці» та керівництві її підрозділами. Так, у спогадах Петра Мельника – «Хмари» «В огні повстання» відображено початок створення легендарного відділу. На початку червня 1943 року «Хмара», перебуваючи на Бібреччині, одержав наказ від крайового командира УПА перебрати під свою команду озброєний відділ, який перебував у цій місцевості, і відійти з ним на Калущину. Далі подається, що 20 червня він віддав перший наказ, яким перебрав командування над відділом, чисельність якого складала 110 осіб, надав йому назву «Сіроманці» і призначив чотових та ройових командирів. Відтак відділ вирушив у Карпати і 28 червня біля сіл Старий Мізунь і Пшеничник встановив зв’язок із місцевою мережею ОУН. 30 червня відділ вирушив з Пшеничника і наступного дня близько 10-ї години зупинився на г. Люта, де перебував до 5 липня. Тут відділ знову було реорганізовано, поділено на чоти і призначено командирів (I чота – «Коц», II чота – «Яворський», III чота – «Ворон», бунчужний і заступник командира сотні – «Богун»).

У «Хроніці сотні «Сіроманці», опублікованій 2009 року у 12 томі нової серії «Літопису УПА», також подається перебіг тих подій.12 червня 1943 року на станції Бортники Ходорівського району (південна частина Бібрецького повіту, тепер Жидачівський район) почали збиратися добровольці з Бібреччини, Яворівщини і Рогатинщини для військового вишколу. Вони таборували в лісі біля сусіднього села Молодинче, а 20 червня 55 молодих чоловіків під проводом Осипа Барана вирушили в Карпати. 23 червня, в околиці села Рахиня на Долинщині, з групи організовано рої, які очолили «Косач», «Богун» і «Науменко». Попри деякі протиріччя в трактуванні перебігу тих чи інших подій незаперечним є те, що «Богун» був одним із бойових командирів сотні «Сіроманці».

Із спогадів Михайлини Стегній – «Галі» відомо, що в 1946 році Михайло Дуда - «Богун» зі своїми товаришами з Ходорівщини переходили терен між селами Борусів та Бориничі, де потрапили на більшовицьку засідку. «Богун» був поранений в ногу, його товариш почав надавати йому допомогу, та «Богун» відмовився, сказавши, щоби той його залишив і сам рятувався, бо в іншому випадку загинуть обоє. Коли товариш відійшов частину дороги, то почув позаду одинокий постріл. Він зрозумів, що з «Богуном» сталось непоправиме. Через деякий час батьків було сповіщено про смерть сина та місце його загибелі. Як наближались Великодні свята, батько «Богуна» зібрався і поїхав у те село. На цвинтарі під час відправи за покійних до нього підійшла жінка, яка запитала, чи він батько Михайла Дуди з Черемхова, бо був дуже схожий на свого сина. Він відповів: «Так». «Тоді ідіть за мною, - сказала вона. – Де я зупинюсь і буду прибирати, там могила вашого сина».

Підпільна лічниця у Новосільському лісі

Та повернемось до подальших спогадів п. Михайлини: «Після відходу Михайла Стегнія – «Лиса» в Карпати в 1943 році моїм зверхником став Артим Степан із Новосільців. Він був надзвичайно виважений та справедливий керівник. За цей період у нас значно побільшало роботи: це був кінець 1943 – початок 1944 року, в той період почали формуватись кущові відділи самооборони та відділи УПА. Один з тих відділів перебував у нашому селі в Сокирки Михайла, в котрого були просторі господарські споруди. Очолював відділ повстанець «Вовк» (Сохан Михайло з Підлісок – авт.), в його складі було більше тридцяти чоловік. Зокрема з Бортник повстанець «Бокс» - Рудий Степан і, як стало відомо з часопису, Коваль Михайло – «Чайка», уродженець с. Бортники, живий учасник визвольних змагань, воїн УПА, на сьогодні житель Журавна. Вдень хлопці перебували в садибі, а вночі виконували свої завдання. Про їх перебування ніхто з людей села не знав. Мій зверхник Артим Степан доручив мені та Грабницькій Теклі, псевдо «Серце», готувати для них їжу. Вояки були з навколишніх сіл: Молодинча, Новосільців, Бортник, Підлісок та ін. Один з тих вояків приїздив до нас на відкриття криївки-лічниці в дев’яностих роках. Я його впізнала по акценту мови, який запам’ятала з 1944 року, а він тоді був такий молодий. Цей боєць багато розповідав про Грабницького Ярослава, псевдо «Мороз», чотового з відділу «Полтавці», з яким воював на теренах Тернопільщини.

Напередодні підходу більшовицько-німецького фронту наше підпілля вело останні приготування до приходу більшовиків: влітку 1944 року були організовані медичні курси медсестер, які проводились в селі Підліски. Навчання проходили дівчата-підпільниці з усього куща, до якого входили села: Бортники, Молодинче, Черемхів, Підліски, Новосільці, Вербіж, Сугрів, Вовчатичі, Загірочко, Добрівляни, Букавина, Демидів та м. Ходорів. З кожного села було по одній-дві дівчини. З Бортник, пам’ятаю, були Дубики Марія та Ольга, в них була зв’язкова квартира. Курси проводили два лікарі-євреї, один уже був літній чоловік, другий – молодий. Навчали вони нас дуже старанно, бажаючи передати якнайбільше знань і навиків, пояснювали просто і зрозуміло, кожна з нас вела свій конспект. Іспити здавали, коли вже пройшов фронт. А восени в Бортниках було організовано треті медичні курси, там теж були дівчата з усього куща, але було і багато нових. Проводила курси підпільниця медик на псевдо «Заграва» (Ілечко Галина – авт.), вона викладала гарно і доступно. Мені було значно легше, бо пройшла попередні курси. З осені 1944 р. почастішали бойові дії відділів УПА та самооборонних кущів проти більшовицьких військ та облавних військ НКВД, які блокували терени діяльності підпільників. При цьому появились вбиті та поранені наші воїни. Зимою 1945 року було поранено повстанця Дуньку Михайла, що родом з Новосільців, лікувався він в сім’ї Подвадцятника Михайла у Черемхові. Перед провідниками постало питання: де і як лікувати поранених? Тому виник задум побудувати підпільної лічниці. В цей час кущовим провідником був повстанець з Вовчатич на псевдо «Рогач», його двоюрідний брат теж був у партизанах, на псевдо «Сливка». Мабуть, рішення про побудову було прийнято керівниками районного проводу ОУН, бо в короткому часі (в березні 1945 року) було вибрано місце в Новосільському лісі, підвезено дерев’яні чотиригранні бруси довжиною по 4 м, і побудову лічниці завершили за одну ніч. Копали криївку самі партизани, троє пар коней вивозили землю до так званої Рогачки, де чекали селяни – власники підвод, це був мій брат Степан Стегній, 1927 р.н., Микола Юрчак та Іван Луців, які забирали завантажені підводи, вивозили землю та маскували місце. Приміщення лічниці було квадратної форми, чотири на чотири метри, висотою два метри. Із бруса було щільно викладено підлогу, бічні стіни та перекриття. Вхідний люк був квадратної форми, в ньому була розміщена ялинка. Із входу сходинами спускались у приміщення. Передбачили і резервний вихід, який був віддалений на 10-15 м вглиб лісу. В лічниці знаходилось чотири ліжка, між якими стояли дві тумбочки, в ногах ліжок - стіл. Попри одну із стін – лавка. Зверху на перекриття було насипано півтора-двометровий шар землі та посаджено кущі лісового горіха, молоденькі ялинки. Територію засипали сухим листям дерев. За лічницею закріпили мене та мою подругу Стегній Анну. Нашим першим пацієнтом став уже згадуваний повстанець Дунька Михайло, якого перевезли від Подвадцятника, а мав він поранення правої ключиці. Незабаром лічниця поповнилась новими пораненими – Калинцем Іваном з Молодинча, що мав поранення суглоба правої руки, Андрусівим Іваном, псевдо «Соловій», з Ходорова з пораненням ноги в нижній суглоб, повстанцем із села Букавина (прізвища не пригадую) з пораненням коліна. Ми, як могли, так допомагали пораненим, але нам дуже бракувало медикаментів, не було обезболюючих, температуро-понижуючих ліків, а лише проводились перев’язки та промивка ран марганцівкою й обробка спиртом. Це ми з подругою Анною проводили почергово, через день. Бинти теж готували самі із лляного тонкого полотна, яке розрізали на стрічки. З часом і марганцівка почала закінчуватись, та своєчасно її передав мій товариш Грабницький Ярослав, псевдо «Мороз», який воював у військовій окрузі «Лисоня» на Тернопільщині у відділі «Полтавці» куреня «Сіроманці». В 1944 році літом він отримав кульове поранення стегна, лікувався в польовій криївці-лічниці. Мабуть, з медикаментами в них було набагато краще, бо через свого товариша, який направлявся в наші терени, Ярослав передав пакет марганцівки. А було це так. Одного вечора я направилась в село. Ідучи вуличкою, бачу, назустріч мені йде чоловік. Я зупинилась. Як він підійшов ближче – пізнала в ньому свого знайомого з Молодинча, вояку УПА Олійника Михайла. Він поздоровався і говорить: «Іду я дорогою та й думаю, де тебе зустріну, а ми зустрілись на такій вузькій вуличці». І продовжує: «Ти знаєш такого «Мороза»?. Я відповіла, що знаю. «Тоді тобі вітання від нього і цей подарунок». Я була дуже рада і щиро подякувала йому за пройдену далеку дорогу, за ліки, так потрібні нашим пораненим».

З повстанських документів довідуємось, що 27 лютого 1946 року, по зраді зв’язкового «Амора», в селі Мала Березовиця Збаразького району Тернопільської області Олійник Михайло, псевдо «Буря», старший стрілець сотні «Сіроманці» разом із чотовим Базарком Григорієм, псевдо «Сокирко», уродженцем с. Сугрова, були схоплені енкаведистами. Під час супроводу Олійник Михайло втік із рук чекістів у Глобічку. Із розповіді Михайлини Стегній дізнаємось, що в 1948 році в одному з парків Львова Михайла Олійника бачив його односельчанин з Новосільців Костишин. Далі, у 1950 році Михайлина Стегній, перебуваючи у львівській лікарні по вул. Кульпарківській, розговорилась у їдальні з чоловіком, мабуть, працівником цього закладу, який у розмові цікавився її односельчанами з Черемхова та з сусідніх сіл. Співрозмовник вів бесіду, не повертаючись обличчям до Михайлини, але акцент його мови дуже нагадував колишнього знайомого Олійника Михайла з Новосельців. Подальша його доля невідома. А Базарко Григорій був ув’язнений, після звільнення проживав на Одещині, де і помер в 1979 році.

«Пам’ятаю, на передодні Великодніх свят, а це був квітень 1945 року, ідучи польовою дорогою на чергову перев’язку до лічниці, - продовжує розповідь п. Михайлина, - побачила багатьох військових, що проходили туди-сюди під лісом та біля садиби Михайлишина Олекси, що проживав під лісом. Я на хвильку задумалась, що робити, це, мабуть, більшовики. Якщо поверну назад – виникне підозра, тому вирішила іти. Якщо зупинять, скажу, що направляюсь до своєї подруги Михайлишин Ольги, але при цьому пакунок з їжею тримаю при собі. Пройшовши ще декілька десятків метрів, побачила, що хтось махає мені від лісу та кличе: «Ходи, ходи, не бійся, це свої». Я впізнала, це був Артим Степан. Коли підійшла до садиби Михайлишина, то крім Артима побачила в колі військових Стегнія Івана, псевдо «Шраменко», якого не бачила з весни 1944 року, коли він відійшов у відділ. Він підійшов до мене, привітався, а дізнавшись, що я поспішаю до лічниці, побажав подивитись на її облаштування. Продовживши просування лісом, ми зустріли знайомих повстанців: Калинця з Молодинча та «Щуку» з Бортник. Після кількох слів спільної розмови з нами, «Щука» говорить до мене: «Михайлино, щось хочу тобі сказати. Вчора біля села Чорний Острів наш відділ звів бій з облавними військами НКВД, в якому загинуло дванадцять наших хлопців-упістів. Між ними наш близький товариш Стегній Михайло, псевдо «Лис», та з Новосільців Костишин Михайло». Ця звістка мене дуже засмутила, бо Михайло Стегній був не тільки добрим моїм товаришем з дитинства та першим організаційним зверхником, але і дальнім родичем».

Михайло Стегній, псевдо «Лис», зростав ву незаможній селянській родині Григорія та Стефанії Стегніїв. Крім Михайла, в сім’ї були брат Іван та сестри Ольга й Стефанія. Після закінчення початкової школи Михайло допомагав батькам у господарстві. Брав активну участь в роботі гуртків читальні «Просвіта». У період відновлення Української державності брав активну участь в багатьох патріотичних заходах, належав до організації «Січ» ім. Ольги Басараб. У час німецької окупації був залучений в члени ОУН, а з початком збройної боротьби з німецькими та більшовицькими окупантами був призначений керівником кущової ланки ОУН. При формуванні збройних загонів самооборони та відділів УПА в числі перших відходить у Карпати. Після вишколу направляється в Золоту Поляну на Тернопільщину, де воює в одному з відділів ВО «Лисоня». В 1945 році, на Різдвяні свята повертається на рідні терени. Імовірно, був призначений на роботу в тодішній Новострілищанський район. 18 квітня 1945 року, перебуваючи біля с. Чорний Острів, потрапляє в більшовицьку облаву, під час якої загинув у числі 12-ти повстанців з підвідділу ройового «Сергія» - Мрука Івана, що належав до кущового відділу самооборони провідника «Щуки».

«Коли ми зайшли до приміщення лічниці, то побачили, що стан Михайла Дуньки досить неважний. В нього закровоточила рана, плече і ліжко були в крові. Стегній Іван оглянув рану, дав мені фахову пораду, як зупинити кровотечу та правильно накласти пов’язку. Під час перев’язки поранений Михайло запитав мене: «Михайлино, я буду жити?». Я заспокоїла його, відповівши: «Ще разом погуляємо на твоєму весіллі». На наступний день після перев’язки наїхала велика облава військ НКВД з Івано-Франківської області, під час якої було арештовано Михайлишина Олексу, що проживав під лісом, та Сокирку Ярослава, яких забрали до Букачева. Іти до лічниці було дуже ризиковано, бо невідомо що розповів під час допиту затриманий Олекса Михайлишин, який був посвячений у багато справ підпільників.

Арешт та втеча з Івано-Франківська

З того часу протягом трьох днів знову відбулась облава, під час якої було затримано дванадцять наших сільських дівчат та шестеро чоловіків. Нас усіх відправили до Букачева, перебували ми в єврейській хаті. Дівчат на слідство не викликали, тільки чоловіків. Через декілька днів з Букачева нас під конвоєм повели до Івано-Франківська. Ішли ми через Куколин, там заночували. Наступного дня пройшли Тенітники, Мартинів, в Мартинові люди виносили нам печиво та іншу їжу. У Великодню суботу привели нас до Івано-Франківська, зупинили на центральній площі міста, оточивши конвоєм, який складали молоді солдати (ми їх називали «діти Сталіна»). Через декілька годин завели нас до одного з будинків, в якому розмістили в великій кімнаті, нас було біля 20-ти дівчат. Крім моїх земляків, були дівчата з Козарів, Куколина та Вишніва. Чоловіків закрили під замок в підвальному приміщенні. Вставши досвіта, ми, оглянувшись кругом будинку, охорони не виявили. Тому, почекавши деякий час, зібрали усі продукти, які у нас залишились, та вирушили на свій страх і ризик до церкви освятити їжу, бо це був Великдень. Повернувшись, дівчата сіли та скуштували освяченого, потім розділились на групи по троє та розійшлись на всі сторони, хто куди. Я пішла з Паранькою Лагодською та ще одною дівчиною з Кулина, яка знала цей терен. Так ми дійшли до Дністра, зупинились й стали думати, як перейти на другий бік ріки. Незабаром побачили – їде підвода, а на підводі дівчина везе жінку. Під’їхавши до нас, жінка привіталась і говорить: «Дівчата, зачекайте, зараз переїдемо. Я вас бачила у Франківську, плакала за вами цілу ніч. Зараз під’їде мій брат». І тут бачимо, їде юнак на коні в німецькому мундирі, під’їхав та зупинився. А жінка до нього: «Брате, не хвилюйся, я знаю тих дівчат, вони повтікали з Івано-Франківська від більшовиків. Мусиш нас усіх перевезти». Він зліз з коня та пішов у лози, через хвилину під’їхав на човні. Перевіз спочатку нас обох з Лагодською, а тоді повернувся за сестрою. Від’їжджаючи, юнак сказав до сестри: «Ти знаєш, де заїхати, візьми дівчат з собою, нехай щось перекусять». Коли прийшли ми до хати, нас там тепло прийняли, пригостили, запропонували переночувати, а вранці іти далі. Ми подякували господарям за гостинність і відповіли, що хочемо якнайшвидше добратись додому. Ішли ми так швидко, що ноги ледь торкались землі. На другий день уже сонце сідало за обрій, як ми з подругою прийшли в село. Бачимо, похорон іде. Від односельців довідались, що хоронять Дуньку Михайла. Пізніше Стегній Анна розповіла, як пройшла облава, вона пішла до лічниці, та Михайло був уже в дуже важкому стані, зарадити йому нічим не змогла. В селі я не затримувалась, бо поспішала навідати батьків. Та тільки ступила в хату, як чую на подвір’ї знайомі голоси, а вийшовши у двір, побачила свого дорогого товариша Ярослава Грабницького – «Мороза», який був разом із побратимом на псевдо «Недобитий», та кинулась йому назустріч. Вони якраз повернулись з Тернопільщини. Ми обняли один одного, та Ярослав поспішав і попросив мене швидше переодягнутись: «Бо така гаївка під церквою!». Ми швидко побігли до церкви, де я зустріла багатьох наших друзів. Там були Масловська Ольга, Кузів Ольга, яких я давно не бачила. Надворі уже темніло, але ми не хотіли розходитись. Мабуть, це був один з найкращих вечорів, коли від душевної радості, від співу гаївок кожен з нас згадав дні безтурботного дитинства, не обтяженого лихоліттям війни. Був це останній день нашої гуртової зустрічі біля духовного храму. А ввечері, в колі своїх побратимів, Ярослав розповідав про партизанські будні на Тернопільщині. Дізнавшись про нашу криївку-лічницю, він розповів і свою історію як лікувався після поранення. Їхня лічниця була розміщена в полі, а тут іде облава, під час якої більшовики встановили кулеметне гніздо прямо на вхідному люку криївки. Це була дуже загадкова ситуація, але ніхто в цей час криївки не виявив.

А далі продовжувались напружені будні, ми з подругою Анною Стегній доглядали поранених. Незабаром оздоровився повстанець з Букавини, з часом лічницю залишив і Калинець Іван з Молодинча. Він був ходячий, сказав, що руку долікує вдома. Залишився тільки Андрусів Іван – «Соловей», з усіх хворих він був найдовше.

Підійшло свято Івана Купала (7 липня 1945 р.), Думаю, піду привітаю іменинника, взяла гостинця, по дорозі зірвала букет польових квітів та повіншувала Івана. А він так зрадів, та й говорить: «Михайлинцю, про мене уже всі забули, тільки ви пам’ятаєте. Чим же я вам віддячу за вашу турботу? Я назбирав ліскових горіхів, хоча б ними. Ми, мабуть, скоро розстанемось, бо довго я вже не затримаюсь». Іще раз я зустріла «Солов’я» випадково в кінці 40-х років на ринку в Ходорові. Поздоровавшись, я запитала, як почувається. Він відповів, що уже добре, але нога трохи болить.

Влітку 1945 року мого зверхника Артима Степана відкликали у відділ, свої обов’язки він передав Гесс Марії з Молодинча. Це була наймолодша сестра «Гонти». А відбулось це в Новосільцях, на подвір’ї Печеного Степана. На пам’ятку ми зробили фотографію, яку я зберегла до сьогодні. Вона для мене дуже дорога, бо це була остання зустріч з Степаном, який не повернувся з відділу «Сіроманці» та невідомо де загинув.

Зрада і самопожертва

З приходом Ярослава Грабницького – «Мороз» та Івана Стегнія – «Шраменко» активізувалась підпільна діяльність в нашій околиці. Вони організували боївку, в яку входили, крім місцевих повстанців Масловського Дем’яна – «Бурі» та Петріва Михайла, товариші Мороза, які прибули з ним із Тернопільщини, це повстанець «Батурин», по імені Микола, сотенний відділу «Полтавці» та повстанець «Недобитий». Для укриття в Грабницького облаштували одну із криївок, вона була споруджена на стриху господарського приміщення. Так вони партизанили до середини 1946 року. Однак протягом дня виникали вкрай небезпечні ситуації, які ледь не коштували життя повстанців. До одної з них прислужилась наша односельчанка Ленів Степанія. А було це так – у Грабницьких я з Теклею готувала їжу повстанцям, і однієї днини, прийшовши в черговий раз, я побачила там Ленів Степанію. Відкликавши на сторону Теклю, я запитала її: «Що тут робить Стефа?». Текля відповіла мені, що покликала її допомагати, бо вона хороша та надійна дівчина. Така відповідь мене стривожила, я розвернулась і пішла, сказавши, що третій тут робити нічого. В той час іще ніхто не знав, що Ленів зустрічається зі слідчим НКВД м. Ходорова, та, в подальшому це відбувалось явно, на очах ходорівчан. І ось незабаром після того випадку до Грабницького приїхали більшовики і розпочали обшук, маючи на меті знайти криївку. А в ній в цей час перебували «Мороз» та «Батурин». На щастя, більшовикам не було відоме місце її розташування, бо і Ленів не знала про неї. На цей раз біда обминула підпільників, але це був прикрий урок на майбутнє. Після того ввечері я прийшла до Грабницьких і зустрілась з «Морозом» та «Батурином». На небі був ясний місяць, і тут надлетіли літаки. А «Батурин» говорить нам: «Може, це мій брат літає». А я запитую: «Маєте брата льотчика?». Він відповідає: «Маю двох». «А як вас доля закинула у повстанці?». У відповідь: «Мав на це своє бачення». А я продовжую: «Якби ви зустріли своїх братів, як би склались відносини між вами?». «З моєї сторони родинні, дружні» - відповів «Батурин».«А як би брати поставились до вас, знаючи, що ви воюєте на протилежній стороні, проти радянської влади?». «Не можу про це знати», - відповів Микола. На жаль, в 1947 році я довідалась, що «Батурин», колишній радянський офіцер, льотчик, родом з Полтави, загинув біля Васючина на Рогатинщині разом із чотирма побратимами. Це був славний син України, який гордо носив псевдонім «Батурин». У 1994 році відбулось перепоховання останків воїнів із місця загибелі на цвинтар Васючина. Багато наших односельчан їздило на цей захід, щоби віддати належну шану героям.

Після свята Івана Купала в 1946 році я зустріла Ярослава біля його двору, він мені говорить: «Михайлино, як мені важко сьогодні іти з дому». А я йому: «Як в тебе не така важна справа, то залишайся». Ярослав відповів: «Важна і не важна, але Демко Масловський захворів на тиф, ми боїмось щоби не заразитись, тому хочемо перебратись в санітарну криївку». Та не довго їм довелось квартируватись в лічниці. На саме Преображення Господнє (Спаса) 19 серпня 1946 року за доносом одного з сексотів села більшовики зробили засідку на «Корчах». Коли Грабницький Ярослав, Стегній Іван та Петрів Михайло повертались з нічного походу до свого укриття, більшовики відкрили вогонь. Грабницького – «Мороза» було поранено в обидві ноги, а Стегнію – «Шраменку» та Петріву вдалось сховатись у лісі. Впіймавши Ярослава, більшовики завантажили його на підводу та привезли до села. Проїжджаючи біля своєї хати, «Мороз» підняв голову, щоби подивитись на свій двір, мабуть, в останній раз. В цей час енкаведист вистрілив йому в груди і вбив. Все це бачили його брат Микола та братова Анна, які сховались під сосною біля хати. Тіло Ярослава забрали в Ходорів і невідомо де захоронили.

З того часу скоро виповниться сімдесят років, та в моїй пам’яті Ярослав залишається як героїчна постать. Він не мав високих студій, лише закінчив початкову школу, але все своє коротке життя чесно трудився та боровся на благо України. Його дитинство було не легким, бо разом з братом Михайлом рано залишився без батька, під опікою матері. З початком української революції був у числі її перших організаторів, а його двір став збірним пунктом, який давав притулок багатьом перехідним боївкам та відділам УПА. Після поранення на Тернопільщині, повернувшись з легендарного куреня «Сіроманці», продовжив боротьбу в лавах збройного підпілля ОУН. Коли його вбили більшовики, сім’я була репресована. Матір Марію відправили в Сибір. Через два роки вона змогла утекти та повернулась до рідного дому. Довгий час переховувалась по чужих людях, але таки уникла повторного арешту. Тітку Ярослава, батькову сестру Грабницьку Теклю, активну учасницю українського збройного підпілля, в 1947 році також було арештовано та засуджено на 10 років більшовицьких таборів».

Підпільниця на псевдо «Серце»

На сьогодні Текля Витрив (Грабницька) проживає в м. Черкаси, вона одна з останніх живих політв’язнів села Черемхова. Автору вдалося поспілкуватись з 92- річною підпільницею на псевдо «Серце». Ось декілька штрихів з її спогадів про буремні роки боротьби.

Наша героїня народилась у багатодітній сім’ї Василя та Марії Грабницьких, із дванадцяти братів та сестер Текля була наймолодшою. Життя родини за польської влади було не з легких, в додаток сім’ю спіткала непоправна втрата – в 1914 році батько залишився один з дев’ятьма дітьми, передчасно померла дружина. Та Бог милував, погодилась прийти у сім’ю та замінити матір дітям батькова друга дружина Марія з роду Вольман, з якою спільно нажили ще троє дітей: Михайла, 1916 р.н., Ганну, 1918 р.н. та Теклю, 1923 р.н. Непомітно наблизилась друга половина 30-х років, Текля закінчила початкову чотирикласну школу в рідному селі. П’ятнадцятирічною вона братом Михайлом була залучена до підпільної роботи в ОУН. А сталось це перед початком німецько-польської війни. В 1938 році євреї, відчувши небезпеку, продали і закрили крамниці і виїхали з села. Брат Михайло, котрий торгував у м. Ходорові, на прохання громади викупив у євреїв приміщення та завіз необхідні товари. Постало питання: хто буде продавцем? Та в Михайла уже було рішення: взявши Теклю за руку, привів у крамницю і заявив: «Тут будеш працювати». Для сестри це було несподіванкою, та й досвіду ніякого не було, але на перших порах навчав та допомагав брат. З часом Текля повела торгівлю самостійно. Цей задум брата був глибоко обґрунтований, він пожертвував подальшим навчанням сестри, щоби створити надійний підпільний пункт зв’язку, який діяв довгі роки – за польського правління, перших більшовиків, німецької і другої більшовицької окупації. Текля, крім основної роботи, виконувала доручення підпілля – передавала естафети, доправляючи їх на призначені пункти зв’язку; організовувала зустрічі Михайлових друзів, які відбувались під покровом крамниці. Її активна робота в підпіллі продовжилась і після загибелі брата Михайла від рук енкаведистів. Підпільна робота особливо пожвавилась в період німецької окупації, коли почали створюватись боївки ОУН та відділи самооборони. «Один із таких відділів був організований ранньою весною 1944 року на наших теренах, - згадує п. Текля. - Провідником його був командир «Вовк». Ще сьогодні добре пам’ятаю, як ішла з першим донесенням від зверхників у с. Підліски щоби передати естафету провіднику «Вовку». Іду дорогою та думаю, скоріше б його побачити, який із себе той «Вовк». Але, прибувши у визначене місце, побачила спокійного, ввічливого військовика, який, перечитавши естафету, зразу написав відповідь. З того часу розпочалась наша співпраця, я стала зв’язковою відділу. Естафети носила в ближні і дальні села тодішнього Ходорівського району. Зважаючи на те, що в основному доводилось ходити пішки, витрачалось багато часу, і я змушена була часто закривати магазин, що могло викликати підозру у влади. Я заявила своїм зверхникам, що мені потрібна помічниця і обґрунтувала свою просьбу. В помічниці запропонувала свою подругу Стегній Михайлину, і ця пропозиція була схвалена. З того часу ми працювали вдвох, Михайлина одержала псевдо «Душка», який в подальшому було замінено на «Галя». Коли прийшли другі більшовики, роботи побільшало, небезпека чатувала на кожному кроці. Необхідно було зберігати глибоку конспірацію, так як не тільки в містах, але і в селах базувались гарнізони НКВД, які часто проводили облави. При цьому їхня агентура активно вербувала зрадників та секретних інформаторів із місцевих. Почастішали бої та перестрілки між повстанцями йбільшовиками. В магазині я торгувала до 1945 року, а відчувши небезпеку, залишила торгівлю. З того часу перейшла на нелегальне становище, вдома майже не бувала, ночувала в надійних родинах односельчан, а також по знайомих в сусідніх селах. В другій половині 1945 року більшовикам уже було відомо про мою підпільну діяльність в ОУН, мене почали розшукувати для арешту. Декілька разів я потрапляла в досить скрутне становище, майже була в їхніх руках, але Бог милував, я уникала арешту. Рятувало мене і те, що більшовики не знали мене в обличчя. Так сталось і цього разу, коли раненько вирішила провідати свою матір і поснідати. Підходжу городами до своєї хати і запримітила більшовицьку засаду, вони на мене вже чекали. Не роздумуючи, я розвернулась і чимдуж побігла поміж хатами, а навздогін за мною побігло троє здорованів. На щастя, допомогло знання місцевості, мені вдалось трохи відірватись від погоні, а думкою шукаю можливого порятунку. Вирішила забігти до сім’ї Петрів Степана та Юстини. Зайшовши у хату, зразу звертаюсь до господаря: «Пане Степане, сховайте мене, бо за мною женуться більшовики». Степан, не роздумуючи, каже: «Ставай біля печі, буцімто готуєш сніданок». Не встигла я ще зняти з себе верхній одяг, як до хати заходить троє енкаведистів. А господар до них привітно: «О, хлопці, щось ви сьогодні раненько!», - та витягує зі скрині пляшку самогону, кладе на стіл і до мене: «Подай нам щось поїсти». Я взяла їжу з печі та кладу на стіл. Прибульці випили по чарці оковитої, закусили та запитують мене, чи знаю я таку Грабницьку Теклю. Я у відповідь: «Та була така у нас, але де вона зараз – не знаю, давно її не бачила». Так в той день мене обійшла біда, і таких випадків було кілька, коли більшовики не знали, хто їм подає їсти.

У період з 1945 року на мене поклали обов’язки станичної. Працювати випало з кущовим відділом провідника на псевдо «Рогач». З цієї боївки пам’ятаю «Яструба», досить добре знала повстанця «Чепурку» - Левицького Івана, він походив з Молодинча. Однієї днини, коли я перебувала у сім’ї Гуцала, рано приходить моя мати та говорить: «Текле, до нас прибіг поранений «Чепурко», котрий натрапив на ворожу засідку. Ми його сховали у стайні, необхідно надати медичну допомогу». Вислухавши матір, мовила: «Як це зараз можливо зробити, коли в селі повно більшовиків? Мусить потерпіти до вечора». Як стало вечоріти, а це був, мабуть, місяць квітень, надворі буяла весна, кругом стоїть вода, я направилась додому. Там, закинувши руку «Чепурка» собі на плече та підтримуючи його за тулуб, повільно пішли в напрямку ближньої криївки, що знаходилась на садибі переселенців Винграновичів, по сільському казали: «До Тадека». Я знала, що там повинні бути наші хлопці. Дорогою його ледь волочу, він обезсилений, ледве переставляє ноги, права рука звисає як пліть. Уже було недалеко до криївки, та попереду ще була низина, вкрита водою, добре, що хлопці нас побачили, прибігли та взяли пораненого. Наступного дня, порадившись з товаришами, я взяла в помічниці трьох надійних дівчат. І ми, поклавши «Чепурка» на фіру та прикривши його сіном та рядном, повезли пораненого до жіночого монастиря у Григорів. Там, у монастирській лічниці монахині лікували багатьох наших повстанців. Шлях був не з легких, бо постійно були в напрузі, боялись натрапити на більшовиків. Від Черемхова до Григорова було десь кілометрів десять, та все обійшлось, і ми передали Левицького Івана на лікування. На превеликий жаль, перед моїм арештом він загинув біля Бортник.

Пам’ятаю, був це кінець грудня 1946 року або початок 1947 року, на той час багатьох моїх подруг більшовики уже арештували. Першою з них була Труш Анна, пізніше Масловська Ольга, Кузів Олена. Одного разу я прийшла до сестри Ганни, де перебувала наша мати, так як в неї було відносно спокійніше, бо чоловік повернувся з більшовицького фронту. Бачу, заходять батько і мати моєї подруги Стегній Михайлини, яких було виселено до Сибіру і які буквально вирвались із заслання й повернулись додому, та звертаються до мене: «Текле, бери нашу Михайлину та ідіть з повинною, бо більшовики нас знову виселять до Сибіру, і вас чекає не краща доля», -та й заплакали. Мати їх заспокоїла та говорить: «Ви ідіть, а ми тут порадимось, що робити». Коли батьки Михайлини вийшли, мати говорить мені: «Дитино, нас ні Михайло, ні Ярослав не спозорив, так і ти нас не спозор». У наших теренах перебувати було вкрай небезпечно, тому мене направили в Рогатинський район. У визначений день перед Вознесінням Господнім 20-21 травня я повинна була зустрітись в Ходорові із зв’язковими, котрі мали відправити мене на вказаний пункт зв’язку. Коли зустріла в Ходорові наших хлопців на ринку і вела з ними розмову, то неподалік через дорогу побачила декілька чоловіків в цивільному і з ними односельчанина Гривняка Миколу, який вів розмову та показував рукою в мою сторону. Я сказала: «Хлопці, небезпека, розбігаймося!». Усі ми кинулись у різні сторони. Я побігла і чую, за мною біжать, та я стараюсь потрапити в саму гущу людей. На превеликий жаль, на заваді стали фіри, що проїжджали по дорозі, була змушена зупинитись, і в той же момент мене за плечі обхопили міцні руки. Я почала пручатись, кричати, що вони хочуть від мене. Один із цивільних вийняв з кишені посвідчення і представився як один із керівників Ходорівського відділу МГБ Громовий. Далі були допити в ходорівській тюрмі протягом травня 1947 р. Більшість допитів проводили вночі у складі трьох осіб – слідчого, який писав протокол, та двох інших, завданням яких було вибивати свідчення шляхом застосування побоїв. Я трималась стійко, згадую такий факт: після закінчення чергового допиту слідчий сказав своїм підлеглим вийти з кімнати, а сам дістав щось з-під стола. Думаю: що він там робить? А слідчий витягнув два кусні хліба та котлету і пропонує мені: «Їж, ти голодна». Та я відмовилась, не буду брати їжу з рук ката. А він мені: «Не будеш їсти – покличу тих двох». Вимушена була взяти ту їду, а слідчий продовжує: «Текле, доноси ми любимо, але донощиків – ні». Із Ходорова в червні мене переправили в стрийську тюрму. Іноді, коли вели після допиту по коридору, чула людські крики з підвального приміщення. 17 липня 1947 р. я отримала вирок суду – десять років тюремного ув’язнення та п’ять років висилки. Покарання відбувала в Магаданській області, на Колимі. Доводилось дуже важко працювати на уранових шахтах та золотовидобувних копальнях ім. Марини Раскової, на лісоповалі. На Колимі зустріла свою подругу Труш Анну, яка турбувалась про своїх батьків та рідних, про молодшого брата Петра, який ще весною 1944 р. пішов у повстанці. Через деякий час Анна не витримала каторжної праці, важко захворіла і померла. (Про брата Петра на сьогодні відомо лише, що він закінчив старшинську школу «Олені» в Карпатах, мав псевдонім «Еней», був направлений у ВО «Буг» до командира округи «Вороного». Подальша його доля поки що невідома. – авт.). В Сибіру зустріла і свого провідника «Вовка», якого полонили більшовики пораненим. В 1955 році мене звільнили, там же відбула і 5 років висилки. А в 1956 році зустріла свого майбутнього чоловіка, політв’язня Федора Витрива, родом із села Сулятичі Жидачівського району. З ним ми створили сім’ю, в 1957 році народився син Богдан, а в 1960 році – дочка Ольга. В 1962 році ми сім’єю приїхали до себе на батьківщину в Черемхів. Та нам не давали прописки, влада сказала: «Їдьте туди, звідки приїхали». Іншого виходу не було, ми знову поїхали в Магаданську область і поселились в селищі Ягодне. Та в 1969 році захворів син Богдан, лікарі рекомендували поміняти клімат. Ми знову поїхали в Україну, тепер на Івано-Франківщину до сестри Юзефи, але і там влада відмовила у прописці, сказавши, що маємо право на прописку в середній смузі України. Тоді батько вийшов на зв’язок зі своїм товаришем по Колимі, що був родом з Дрогобича, а поселився у Черкасах. Він допоміг нам відновити невеликий будинок, який ми викупили, і ми переїхали у Черкаси. Тут я з сім’єю проживаю другу половину свого життя, виростила дітей, дочекалась онуків та поховала в 1986 році коханого чоловіка. Дякувати Богові, прожила до глибокої старості, а головне – дочекалась Незалежності нашої України, про яку всі ми мріяли і страждали. З болем згадую десятки своїх полеглих друзів, всі вони були героями, сильні духом і тілом; згадую своїх товаришів по таборах тюремних, не знаю, чи ще хтось з них залишився живим – здоров’я в усіх підірвала Колима».

«Така трагічна доля спіткала іще одну хорошу родину мого рідного Черемхова, - продовжує п. Михайлина. - Моя праця в підпіллі, як і багатьох моїх подруг та товаришів, ставила під загрозу життя та свободу рідних та батьків. В 1946 році, під час повальних переслідувань, мої брати і сестри перебували на нелегальному становищі, але не оминула лиха доля батька і матір, яких більшовики арештували в тому ж році та вислали в Іркутську область в м. Солі Сибірські. Та батьки не змирились з неволею. На початку 1947 року, залишивши з важким трудом Сибір, вони повернулись додому. Але після свята Водохрещі більшовики знову їх арештували як утікачів. Після суду їх знову відправляють у Сибір, а ми, їхні діти, змушені ховатись по людях. Сестра Наталя та демобілізований з радянського війська брат Роман в 1955 році вимушені були виїхати в Сибір до батьків на поселення, де перебували до 1965 року. Після цього разом з батьками повернулись до свого дому. Брат Степан в 1947 році був арештований та засуджений за допомогу підпільникам ОУН.

«Українське військо», організоване в Ходорові

З роками повстанська боротьба ставала все важчою, ріділи ряди підпільників. 2 лютого 1947 року наше підпілля понесло болючу втрату – загинули в Бортниках наші вірні товариші, натрапивши на більшовицьку засідку. Між ними був черемхівець Іван Стегній – «Шраменко» із трьома побратимами: Левицьким Іваном – «Чепурко» з Молодинча, Логушею Михайлом – «Сивим», станичним ОУН та Мамінським Миколою – «Птичком» з Бортник.

Іван Стегній, псевдо «Шраменко», був одним із керівників збройного підпілля в нашій окрузі. Походив він із заможної сільської родини Михайла та Катерини Стегніїв. Іван зростав в багатодітній сім’ї, крім нього ще було п’ятеро братів та сестер: Марія, Анна, Євдокія, Ольга та Ярослав. Після закінчення початкової школи в Черемхові Іван навчається в українській приватній Рідній школі м. Ходорів. Вкінці 30-х років, за польського правління, Іван, як і основна більшість активної молоді, бере участь в діяльності хати-читальні «Просвіта» та гуртка «Доросту». З приходом в 1939 році більшовиків продовжує навчання в радянській школі м. Ходорова. В цей період, незважаючи на комуністичну антирелігійну пропаганду, Іван з друзями організовують вертепи та коляди в час Різдва Хрестового. В 1941 році з відновленням Української Державності, в липні, Іван зі своїм товаришем Михайлом Дудою записався до Українського війська, яке формувалось в м. Ходорові. Їхнім сотником був призначений Теодор Кудли. У сотні налічувалось 178 новобранців, вона поділялась на чотири чоти. Військовий вишкіл проводили колишні старшини УГА Олександр Дудин та Іван Коцовський. Одягнуті вояки були в різні однострої, дехто перебував у звичайному одязі, але кожний з них мав на лівій руці синьо-жовту опаску з написом «Українське військо». Пляцом для муштри було обрано подвір’я Народного дому, а казармою служив будинок пекарні Федоришина. В перших числах липня відбулось вшанування полеглих січовиків. Колона українського війська вирушила маршем до братньої могили Січових стрільців, де відслужили панахиду за полеглими та відбулись урочистості. Не довго довелось розбудовувати українське військо: на початку вересня 1941 року під тиском німецької заборони з боку поліцейських структур воно було розформоване. Після цих подій Іван поступає в першу Львівську академічну гімназію, яка знаходилась по вул. Яблунівській. В 1942 році, отримавши атестат про середню освіту, поступає до Львівського медичного інституту.

Напередодні революційних подій зимою 1943-1944 років, незважаючи на клопітку роботу по підготовці збройної боротьби, Іван з друзями в час Різдвяних свят 1944 р. декламують виставу «Степовий гість». В цей важкий час вистава мала великий успіх, сприяючи патріотичному піднесенню людей. Пройде небагато часу, і більшість учасників «Степового гостя» поповнить ряди українських революціонерів, буде проходити дороги пекельної боротьби добра і зла, й не одне палаюче серце буде покладено на вівтар Свободи та Незалежності.

В першій половині 1944 року, після закінчення другого курсу медичного інституту, Іван залишає навчання і в числі своїх побратимів відходить у збройні формування УПА. Ще до відходу на терени Чорного лісу Іван працює в підпіллі Новострілищанського району під псевдонімом «Шраменко».

Які обов’язки він виконував в той час, на сьогодні достеменно невідомо, але зі спогадів живого учасника підпілля ОУН, жителя м. Ходорів Мандзія Дмитра, псевдо «Ігор», 1921 р.н., дізнаємось: «Ранньою весною 1944 року я перебував вдома, в селі Грусятичі, з районним провідником ОУН «Юнаки» - «Вихорем», Вишиваним Степаном. Мною велись приготування до виступу на річниці загиблого провідника ОУН Є. Коновальця. В цей час завітав мій нерозлучний товариш по підпіллю Коровець Володимир, який взявся розглядати особисту зброю «Вихора», пістолет німецького виробництва. Напевно, з необережності прогримів постріл, і кулею мені поранило в руку. Після операції по видаленню кулі для розслідування цього випадку до мене приходив військовий, мабуть з відомства СБ ОУН, який представився як «Шраменко». – авт.

«Із розповіді племінника Дем’яна, сина сестри Анни, жителя м. Калуш, відомо, що його родич Іван, псевдо «Шраменко», весною 1944 року перейшов у відділи УПА, у складі яких переходив за лінію Керзона, за дорученням командування переходив з місією західний кордон, досконало володів іноземними мовами: німецькою, польською, латиною. Навесні 1945 року появився на теренах рідної Ходорівщини. На озброєнні мав пістолет, бойовий ніж, гранату, автомат ППС, шкіряну сумку та планшет. Крім псевдоніма «Шраменко», користувався псевдо «Лукаш». Періодично відходив із рідних теренів, та коли появлявся, обов’язково заходив до сестри Анни Луців, в якої було побудовано три криївки: одна, менша, в стайні, друга на подвір’ї і велика на власному полі, до якої син Анни, Дем’ян носив дядькові їжу. В більшості випадків Іван ходив з охороною, та, мабуть із донесень сексотів, більшовики мали інформацію про Івана, бо приходили до сім’ї Луців, робили обшуки і засідки у дворі, а оперуповноважений РВ МГБ Громовий запевняв сестру Анну, що Іван обов’язково з’явиться і його знешкодять. На той період емгебістам не вдалось здійснити свої наміри, тому вони вирішили помститись рідним за сина Івана. В 1947 році прийшла трагічна звістка у родину. В той час наймолодший із Стегніїв – Ярослав навчався у Львівському політехнічному інституті. На другий Святий вечір, 18 січня, він запросив до себе в село на вечерю свого товариша, східняка з Житомира. Під вечір вони приїхали на ст. Ходорів та пішли навпростець через Підліски додому. На окраїні села, біля цегольні, де проживала його сестра Євдокія, прогримів постріл, яким Ярослава було смертельно поранено. Він закрив рану рукою, і в цей час пролунав другий постріл, куля пробила долоню і груди. Так підло вчинили більшовики це вбивство, помстившись за політичну діяльність Івана. Були розмови, що в засідці разом з більшовиками був сексот із села, який вказав на особу Ярослава. Його товариш не постраждав. Це була надзвичайно велика трагедія для батьків та рідних, які протягом двох тижнів втратили двох синів. А яке душевне випробування випало на долю матері, коли їй більшовики привезли у Ходорів для впізнання тіло Івана і вона змушена була сказати: «Тут немає мого сина». Після цього родину Івана було піддано репресіям, матір Катерину вивезли в Сибір, батько Михайло довгий час разом із дочкою Ольгою переховувався у її нареченого Михайла в селі Васючина на Рогатинщині, у сім’ї Гнипа, майбутнього свата. Сестру «Шраменка» - Анну з малолітньою донькою Любою протягом 1947-1950 років вивозили тричі, та їй вдавалось кожний раз тікати. Перший раз, під час перевезення з групою односельців із села в Ходорів, на окраїні Новоселицького лісу партизани із засідки відбили людей. Під час другого виселення перед селом Підліски, це було під осінь, партизани теж із засідки відкрили вогонь по енкаведистах. В цей час Анна разом з дитиною зіскочила з фіри і побігла в кукурудзу. Два більшовики кинулись за нею. Коли вона присіла, один з них пробіг поруч, за декілька кроків, але крикнув напарнику, що її ніде немає. Скоріш за все, він її добре бачив, але пожалів, і вона знову була вільна. Втретє - вона з донькою перебувала в ходорівській тюрмі, затриманих випустили на прогулянку. В цей час приймали передачі від родичів. Постовий відвернувся, і Анна з дитиною, відкривши хвіртку, подалась з подвір’я. Тільки в 1950 році Анну разом з чоловіком Григорієм, синами Дем’яном, Зіновієм та дочкою Любою було вислано в Красноярський край на річку Ангару. Там вони перебували до 1960 року. Потім сини Зіновій і Дем’ян переїхали в Західну Україну, в м. Калуш, де працювали, збудували хату. Після завершення будови в 1962 році до них приїхали батьки з дочкою Ольгою.

* * *

Ось така створилась оповідь про долю жителів села Черемхів на Ходорівщині, яким випало народитись, зростати, входити в доросле життя в буремні роки боротьби Добра і Зла і які з гідністю сприйняли виклик долі. Переважна їх більшість брала активну участь в боротьбі з німецькими і більшовицькими окупантами або активно допомагала революційному підпіллю. І що б сьогодні не говорили нащадки енкаведистів про націоналістичне підпілля, ми можемо однозначно стверджувати, що українські патріоти середини 20-го століття захищали свою свободу, свою землю, культуру і традиції, свою релігію і ніколи не посягали на чужу територію, не нав’язували свою волю іншим народам.

Не про всіх достойників вдалось автору зібрати детальні дані та описати їхню долю, але дуже багато односельців Михайлини Стегній, крім вищезгаданих, заслуговують на народну пам’ять. Першими жертвами стали патріотично настроєні українці та члени ОУН, які проявили непокору більшовицькій диктатурі ще в період 1940-1941 років. Багато односельців загинули зі зброєю в руках, інші, були захоплені в полон після важких поранень, загинули в більшовицьких катівнях або таборах в більш пізній період, а їхні рідні, будучи висланими в Сибір, так і не дочекались повернення на рідну землю та поховані під покровом вічної мерзлоти.

Автор пропонує додатково список жителів села Черемхів, які загинули та постраждали за волю України:

Вислано до Сибіру у 1940-1941 роках 13 родин: Рикавці Миколи, Рикавці Федора, Зем’яка Захара, Зем’яка Матвія, Олійника Йосипа, Ільчишиних - батька та сина Федора, Андрусечка, Черепанюка, Микитиних Михайла та його брата.

Загинули за волю України:

Труш Петро Пилипович, Труш Ганна Пилипівна, Бурштинський Юрій Михайлович, Гуцало Михайло Васильович, Гуцало Микола Васильович, Гуцало Григорій Васильович, Буняк Степан Михайлович, Івахів Іван, Нановська Анеля Іванівна, Рипньовська Олеся Михайлівна, Говзер Іван, Говзер Катерина Григорівна (Михайлишин), Краївський Михайло Сидорович, Грабницький Михайло Васильович, Рипньовський Михайло, Гавзер Михайло, Сокирко Богдан Степанович, Гуцало Михайло Григорович, Репньовський Михайло.

Перебували в таборах та на поселенні в Сибіру 23 осіб: Витрив Текля (Грабницька), Макар Омелян, Стегній Степан Михайлович, Масловський Микола, Масловський Іван, Масловська Ольга, Микитин Дмитро. Луців Гриць, Говзер Михайло, Олійник Йосафат, Рикавець Микола, Рикавець Федір, Петрів Іван, Стегній Михайло, Михайлишин Степан, Венгринович Андрій, Стегній Ярослав Степанович, Громницька Тетяна, Луців Іван, Михайлишин Степан І. – «Чорний», Луців Іван Тимофійович – «Яструб», Мелько Макар Іванович, Петрів Євген.

Зіновій Горін, дослідник визвольних змагань.