Коли народ не має голосу, це відчувається навіть тоді, коли співають гімн.
30.11.2017

Кого ми маємо боятися більше: москалів, поляків, мадярів чи себе, або Провал української зовнішньої політики.

 

У дипломатії є таке прислів’я, і хоч дослівно його не пам’ятаю, але приблизно зміст такий: язик дипломату даний для того, щоб він вмів промовчати про хід своїх думок…

 

І поки дипломати «мовчали», ситуація із нашими сусідами склалася така, яку, перефразовуючи Кравчука, ми сьогодні маємо.

Безперечно, все можна «валити у зовнішній політиці на Януковича. Питання тільки: доки? Третій конверт вже розкритий…

Дозволю собі поділитися думками після поїздки на Закарпаття до Ужгорода, куди мене було запрошено на практичний семінар «Свобода медіа в Україні», який проводився під егідою Європейського Союзу за сприяння Національної спілки журналістів України й мав на меті обмін досвідом і практиками реформованих комунальних ЗМІ.

Думаю, що організатори семінару непросто обрали Закарпаття для його проведення. Журналісти з України мали змогу побачити і почути від своїх колег, що насправді відбувається на Закарпатті і чому саме зараз виникла ця ситуація.

Але як кажуть, все по порядку. Закарпаття – один із тих регіонів України де історично сплелися інтереси багатьох сусідніх держав, де, безперечно, Угорщина превалює. Перші угорські прапори поряд з українськими на державних установах і сільських радах Закарпаття я бачив ще у далекому 2003 році, коли працював у проектах Карпатського регіону і коли про Євросоюз тільки говорилося. Тоді це пояснювалося приблизно так: прапори висять, бо 90% мешканців – етнічні угорці, а Угорщина допомагає школам, сільським радам грошима, комп’ютерами і т.д., підтримує культурні починання своїх «меншин». Щоправда, ніхто тоді голосно не говорив, що поряд з цими гуманітарними речами на Закарпатті активно проводилась політика надання етнічним угорцям, і не тільки, громадянства. Чи знали про це спецслужби і влада? Ясно, що знали. Тоді виникає логічне запитання: чому не реагували? Відповідь криється у наступному. Фактично Україна за президентства Леоніда Даниловича перетворилася на «кланову федеральну державу», в якій заправляли регіональні олігархічно-кримінальні групи. І якщо у Донецьку «рулили» Ахметов –Янукович, то, приміром, Закарпаття було «віддане» у розпорядження Медведчука – Суркіса, до яких згодом долучилася «родина Балоги». Контрабандний рай, а по суті держава у державі, який створили ці «хлопці», дозволив їм не просто набивати кишені, а й впливати на політичне життя цілого регіону. Внутрішня конкуренція і протистояння між цими групами навіть при «помаранчевій владі» призводили лише до того, хто в більшій чи меншій мірі контролював контрабандні потоки. Як не дивно, це всіх влаштовувало, в першу чергу нас, простих людей, так званих пересічних. Більше того, нехтуючи законом, у задоволення своїх економічних маленьких вигод, ми порушуючи цей самий закон, отримували паспорти інших держав.

Що робили наші сусіди? Безперечно, вони дуже добре володіли цією ситуацією і робили те, що вигідно й відповідає інтересам своєї держави - експансію, або простими словами створення на території сусідньої держави лояльного до себе середовища, яким можна маніпулювати у своїх інтересах. Тому вчителі угорської мови в українських школах отримували «доплати». Керівників груп, гуртків, де угорська була рідною, теж стимулювали. Малий бізнес мав невеликі гранти на розвиток і започаткування, а влада і громадські організації «кормилися» від різних угорських фондів. 15 -20 років такої експансії вилилися в те, що у школах Берегівського району діти зовсім не розуміють, вже не кажучи про розмову, української мови. Куди чи де такий угорсько-мовний «українець» зможе себе зреалізувати? В український виш не поступить, дома на Закарпатті роботи нема, одна дорога – до Угорщини. А там такі «другосортні угорці», бо корінними вони не стануть ніколи, замінюють дешеву робочу силу і замість корінних, які виїхали у Німеччину та Великобританію, «пашуть» на «брудних» угорських виробництвах. Це політика, і сьогоднішня правляча партія Урбана зацікавлена у цій політиці дешевої робочої сили з України, а окремі радикальні елементи і партії, одна з яких із цікавою для нашого вуха назвою, «йобік» вже заговорили про територіальні претензії. Отакі «йобіки» і їм подібні нагнітають з цього приводу істерію, а вже «підігріті» місцеві «йобіки» створюють напруження.

Сьогодні виникає питання: чи можна цьому зарадити і як? На мою думку, та політика, яку сьогодні проводить Україна у мовному питанні і яка так не подобається нашим сусідам, є дуже правильною, і без пафосу треба віддати належне твердій позиції президента Порошенка, що він не здрейфив після прийняття мовного Закону, а пішов вперед. Друге. Не спецопераціями силовиків із технікою і гвинтокрилами треба виправляти те, що не робилося десятиліттями. Це тільки налаштовує місцевих проти України. Бо ситуація на Закарпатті приблизно така: 15 % проти нинішньої політики України, 15% - за, а решта – байдужі… Потрібна системна, на роки розрахована, державна політика підтримки і втілення українського на цих територіях. Далеко не піду, скажу про те, що знаю. Аналогічні нашій районні газети видаються на Закарпатті двома мовами: українською і угорською. Угорщина дотує … Наші, роздержавлюючи місцеві ЗМІ, пускають їх у вільне плавання, Як думаєте, хто поможе «потопаючим»?..

Тепер про ситуацію на нашому західному фланзі. Україно-польські стосунки. В політиці немає постійних друзів чи ворогів, є національні інтереси – приблизно так казав Черчилль. Спостерігаючи за тим, як трансформуються ці національні інтереси у наших україно-польських стосунках, мимоволі задаєшся питанням: де корінь проблеми? Адже ще нещодавно ми з поляками були ну майже «братами». Що сталося?

Нам, галичанам, не потрібно розповідати про поляків, бо надто довго ми з ними жили. Скажу «м’яко», все було, але, сподівалося, що формула «просимо пробачення і пробачаємо» мала розставити все на свої місця. Що ж сьогодні бачимо?

Перше: в Польщі пройшла зміна політичних еліт, які стали прагматичнішими і радикальнішими по відношенню до сусідів. Сьогоднішні польські політики нав’язують полякам ілюзію відновлення великої посполитої у межах кращих часів розквіту і особливу роль Варшави у Європі. Польські претензії не лише до нас, вони конфліктують із Європейським Союзом. Але якщо ЄС знає, як охолодити «нарваних» окремих польських «діячів» пряником і бичем, то по відношенню до України вони собі дозволяють робити що захочуть. Чи слід Україні реагувати? Безперечно, але як казав Козьма Прутков, треба глядіти в корінь. Цього тижня стало відомо, що Варшава та Вашингтон домовилися щодо продажу полякам американських систем Patriot. Це система протиракетної оборони, яка має вступити в дію з 2019 року. Неважко здогадатися, проти кого вона направлена. Але якщо включити мізки, то можна зрозуміти інше: а куди, на чию територію падатимуть ті збиті Patriotами ракети, не дай Боже з ядерними боєголовками?.. От про що треба говорити з Варшавою. Можливо, Patriotи треба ставити у Запорізькій, Харківській і Миколаївській областях, а не три роки «вирішувати», чи давати нам «джавеліни», які у сьогоднішній глобальній війні це «пукавки»… І чи не є цей «маневр з історичними перипетіями між нами і поляками спробою відволікти нас від головного: а чи відповідає нашим національним інтересам те, що роблять «наші європейські друзі»?

 

Центр іноземної лінгвістики

Передплата

електронної версії часопису

1 місяць – 10 грн.,

3 місяці – 30 грн.,

6 місяців – 60 грн.,

12 місяців – 120 грн.

Замовляйте надсилайте на:

newtime1990@ukr.net

Останні коментарі