Любов до Батьківщини не знає кордонів.
08.06.2017 PDF Друк

Нашого мудрого Любомира Гузара не стало напередодні великого християнського свята – Трійці. В цьому є якась знаковість, бо саме на Трійцю 2001 року Любомир Гузар став Главою Української греко-католицької церкви…

 

Нині багато хто говорить про знаковість цієї непересічної особистості для всіх християн-українців. Він прийшов керувати церквою у непростий час. Саме у значній мірі завдяки йому УГКЦ повернулася з історичного та географічного небуття. Церква «галичан», церква «діаспорна», «катакомбна», але ніяк не київська. А він зумів за десять років свого перебування на патріаршому престолі не лише відродити, але й утвердити греко-католицьку церкву в Україні і у світі.

 

Він був особливим. Патріарх Любомир поставив нам зовсім інший рівень розуміння України, українства і Людини взагалі. В той час, коли ми як заклинання говоримо про самоідентичність, про те, що треба ставати собою, залишатися людиною, він запитував у кожного з нас: а як це? З чим ми намагаємося себе ідентифікувати? З купою ідей про «українське» , які погано в’яжуться одна з одною, сформульовані давно і в більшості своїй досить убогі або зліплені недавно «з того, що є»…

Він нагадував нам про справедливі цінності Людини. Про ті справжні цінності, коли Людина є такою, якою є насправді, є перед Богом…

Шість років тому за сприяння отця Павла Худа я був запрошений до Києва на неординарну подію: 10 лютого 2011 року Блаженніший Любомир повідомив, що йде у відставку з посади Голови УГКЦ. У складі невеликої делегації зі Стрийщини, де фактично я був єдиним, хто не мав безпосереднього стосунку до церкви, ми вперше відвідали Патріарший Собор на лівому березі Дніпра, ще недобудований, але вже тоді такий «величний». Поряд, у багатоповерхівці, розмістилася і резиденція, куди після відвідин Собору нас спровадили. І поки священики-прес-секретарі радилися внизу, я піднявся на поверх вище і там зустрів його – Патріарха… Він сидів за столом, не пам’ятаю вже точно, чи пив чай, чи їв тістечка, але все якось так було по-домашньому, що я, спитавши дозволу, сів за стіл. Сьогодні я пробую пригадати, про що ми тоді говорили з Блаженнішим, але з усього пригадую лише те, що наша розмова була якоюсь дуже простою, наче говорив з добрим приятелем, рідною людиною: розповідав про себе, родину, про роботу. З ним хотілося спілкуватися. Він умів слухати, а говорив простими словами мудрі речі… Тоді мені здалося, що після виходу «на пенсію» він буде займатися казками. Він не буде їх розповідати - йому це не потрібно. Бо, говорячи про Людину, у нього, як у казці, добро сильніше від зла, сила духу перемагає тілесну неміч, брехня і підлість відступають перед щирістю, а дурість великодушно прощено…

«Я буду потрохи писати», - з посмішкою на вустах сказав тоді мені Блаженніший, відповідаючи на запитання, що будете робити далі. І те «потрохи писати» згодом виллється у «платонівські» мудрі роздуми про нас і для нас, які ще будуть згодом слугувати не одному поколінню вільних державних, свобідних віруючих у Бога українців.

 

Центр іноземної лінгвістики

Передплата

електронної версії часопису

1 місяць – 10 грн.,

3 місяці – 30 грн.,

6 місяців – 60 грн.,

12 місяців – 120 грн.

Замовляйте надсилайте на:

newtime1990@ukr.net

Останні коментарі